Розділ 55

Нічний Турин зустрів Алісу тишею. Це було дивно, тому що навіть вночі в цьому місті завжди гучно. Але через скло автомобіля, в якому везли Алісу,  цього всього не було чути. Місце призначення було очевидним та обумовленим – ательє «Аліса». Катрін сказала, що хоче, щоб Аліса підписала документ, аби передати дівчині частину спадку, залишеного Фіоренцо Вінченці. Алісі було все рівно до грошей, до майнових речей, окрім ательє. Вона вважала, що це її «дитина». Ательє вона б нізащо ні з ким не ділила.

- Катрін…

- Що?

- В мене питання.

- Давай. Зараз я добра, тому що сподіваюсь, що ти нічого не зіпсуєш. Тому давай, питай.

- Чому саме зараз?

- Що саме зараз?

- Чому саме зараз ти вирішила ділити спадок? Скільки років ти чекала? Два роки, п’ять чи десять? Що стало причиною цих твоїх вчинків?

- Все тобі треба знати. Я казала вже, що в мене нездорова дитина. Мені потрібні гроші на його забезпечення. В мене немає нікого, хто б міг мене підтримати чи допомогти. Це ти в нас жила все життя, відмови не знаючи. Напевно і не знаєш, що є люди, в яких немає таких необмежених можливостей.

- Це все не так щодо мене, Катрін.

- Неправда?! Та ну, Алісо, невже ти сама у це віриш?! Тебе як тепличну квітку вирощували все твоє життя. Лише коли наш татечко відійшов в інший світ, тільки тоді про тебе стали піклуватись та оберігати менше. Підкреслюю – менше, а не зовсім все припинилось. А в мене – нікого.

- Я бачила в документах, що ти – не сирота.

- Так, не сирота. Мати, вітчим, дідусь. Ніби нікого не забула.

- То чому ж ти весь час говориш, що сама і нікого в тебе? Вони померли?

- Ні, живі. Але їм діла немає ні до мене, ні до мого сина. Для них мене немає.

- Як це?

- В мене сім’я не зовсім нормальна за загальними мірками. Я випадково дізналась про те, що я не рідна донька свого батька. Я б ніколи не подумала, що він – мій вітчим. Він ніколи не був супер татом, але… Знаєш, він завжди був відстороненим, ніби його і не існувало у нашій сім’ї, але він міг тихенько інколи підійти, щось спитати, щось порадити, заспокоїти. Але я його не поважаю. Знаєш чому?

- Чому?

- Тому що він дозволяв, щоб дідусь приходив до нас. Він дозволяв!

- А міг не дозволити?! Це ж нормально, коли родичі приходять в гості…

- НІ! Це НЕ нормально! Причина, чому він до нас приходив, як за розкладом… Слухай… Він ґвалтував…

- Катрін, не треба. Я зрозуміла.

- Не треба жалю!

- Я не жалію тебе. Просто не треба пояснювати.

- Алісо, мені не треба твоїх жалюгідних намагань мене задобрити. Я не зміню свого рішення щодо тебе. Ми вже приїхали – вимітайся! І хутко в офіс!