2,5 місяці тому
- Я не відчуваю ані ніг, ані спини.
- Скільки ми летіли?
- Двадцять годин.
- Я думала довше.
- Ну, плюс час на пересадку.
- Нехай. Дві години не шкода, аби провести час у Парижі. Побачити Париж…
- І головне зараз не померти від втоми.
- Ти куди поїдеш?
- Додому. Марчелло має мене чекати.
- До чоловіка додому – ідилія.
- Не зуроч. Дуже тебе прошу.
- Алісо, досить вірити у ці всі казки!
- Що ти маєш на увазі, Майкле?
- Я думаю Марчелло не для тебе.
- Занадто гарний?
- Боже, коли в тебе нарешті з’явиться хоча б трішки гордості та відчуття самоповаги.
Майкл шумно поставив валізу біля входу в аеропорт. Ми з ним тільки-но вийшли з будівлі і побачили, що йде сильна злива.
- Треба викликати таксі чи чекати автобус. Я самостійно не поведу автомобіль в таку погоду.
- Чого ж твій такий весь з себе чоловік не приїде і не забере додому?
- Майкле, досить! Мені вже це набридло. З того моменту, як я вийшла заміж, не пройшло й дня, аби ти мені не сказав щось погане про мій вибір. Я вийшла заміж за Марчелло – все, крапка. Ти мене заміж не кликав? Не кликав. Отже, і не тобі мені розказувати, що мені робити з моїм шлюбом.
- А ти б погодилась? Вийти за мене заміж?
- Розмову завершено. Мене чекає таксі. Чао.
Я побігла до свого таксі, прикриваючи голову сумкою. Сумка не врятувала – я промокла наскрізь.
- Дякую, що так швидко приїхали. Погода нестерпна.
- Вперше в Турин прилетіли?
- Ні. Чи не могли б Ви увімкнути підігрів? Мені дуже холодно.
- Так, звісно. Не проти радіо?
- Ні, з ним навіть краще.