Глава 15

Посиденьки з сусідами за поїданням шашлику та випивкою Аліса почала псувати ще до того, як вони почалися. Як тільки Мартін зачинив за собою хвіртку, вона накинулася на Віктора з докорами. Він був винен у всьому, навіть у тому, що взагалі задумав той дурнуватий шашлик посмажити. А про те, що про неї, Алісу ніколи не думає, не радиться і має її за ніщо й говорити не потрібно. І так усе зрозуміло.

Віктор слухав Алісу з виряченими від подиву очима. Потік образливих слів дружини здавалося, що зацементував його, перетворивши у кам’яний стовп. Лиш коли Аліса викричалася, він трохи здивовано, однак спокійно вимовив:

– Алісо, та яка муха тебе вкусила? Це ж всього – на всього кілька годин спілкування. Між іншим, доволі приємного. Чим тобі наші сусіди встигли допекти?

– То й спілкуйся з ними, якщо тобі так страшенно подобається, а я пас. Я що, клоун в цирку, щоб їх розважати? – фиркнула наостанок Аліса і, вважаючи суперечку завершеною, заховалася у спальні.

Від злості та власної безпомічності, а ще більше від жалю до самої себе, їй хотілося плакати. Та не могла. З грудей виривався тільки здушений рик. Аліса металася по кімнаті, роздумуючи, що має зробити. Ідея поїхати кудись і повернутися аж вночі, спочатку здалася порятунком. Але ні. Це ганебна втеча!

«Чого мені боятися? Навпаки, якраз і гляну проблемі в обличчя!» − Аліса даремно себе заспокоювала. Понад усе лякало, що Мартін щось зробить чи скаже таке, від чого Віктор візьме й запросто здогадається про їхні стосунки.

«Однак якщо втекти, то хіба цьому завадиш? Залишуся, хоч буду контролювати ситуацію!»

Аліса всілася на ліжко, впираючись долонями у матрац хиталася, мов маятник. Так, це було розумно. Потрібно залишитися. І врешті, скільки часу вона не звертала уваги на свої проблеми? Та вона, Аліса, постійно про них не згадувала. В тому досі бачила якийсь сенс. Вона забувала про проблеми, а проблеми забували про неї.

Але тепер все вилізло на поверхню і втекти від цього гірший варіант, аніж залишитися.

Змусила себе вийти з кімнати. На кухні, як і у коридорі, густа тиша. Лиш з вулиці чулося глухе гупання. Віктор, мабуть, на дворі. Розпалював вогнище. Аліса зиркнула у вікно. Так і було. Вона зітхнула й вийшла на подвір’я. Підійшла до Віктора й мовчки спостерігала, як він роздмухує полум’я. Не знала, що має сказати, бо крім стандартних вибачень нічого не лізло в голову. Він  нарешті підвівся, й глянув на неї. Від його погляду Алісі защеміло серце, й зробилося соромно й страшенно сумно. У Вікторових очах стояли сльози. Це вже пізніше Аліса зрозуміла, що ті сльози у нього з’явилися від їдкого диму, а не від образи на неї. Та у той момент жінка гадала, що саме вона є причиною Вікторових сліз і не вигадала нічого кращого, аніж міцно обійняти чоловіка та притулитися йому до грудей. Зробила це з таким завзяттям, що Віктор аж похитнувся.

Проте не відштовхнув її, обійняв у відповідь й погладив, мов малу дитину, по голові.

− Алю, як хочеш, то я скажу Мартіну і Каті, що з гостиною нічого не вийде, та й по всьому. Я й справді мав тебе запитати. По дурному вийшло.

Алісі так хотілося кивнути в знак згоди. Звісно вона хотіла, щоб чоловік сказав так сусідам. Дуже хотіла. Знову змогла б забути про проблему, а проблема, своєю чергою, неодмінно забула б  про неї. Але цього разу не вийде. Цього разу все буде по іншому.

– Ні, що вже там. Хай приходять. Я в порядку.

Мовчки допомогла Віктору нанизати м’ясо на шампури. Поки він пильнував вогнище, щоб з’явилося достатньо жару, на кухні нарізала огірків, помідор, перцю. Виклала усе на тарілку, накрила харчовою плівкою й винесла в альтанку.

Алісі робота трохи допомогла привести думки до ладу.  Сумно всміхнулася сама собі, коли зауважила, що зараз їй абсолютно начхати на те, що про неї, як господиню дому, подумає Мартін. І недбала  гора аби як нарізаних свіжих овочів яскраво про це свідчила.

Жінка розклала неквапно на столі в альтанці тарілки, келихи й виделки. Пішла знову на кухню. У великій каструлі змішала холодну газовану воду з листям м’яти й порізаним грубими часточками лаймом. Додала трохи цукру. Вийшов такий собі безалкогольний мохіто. Аліса спробувала на смак. Непогано. В таку пору саме те, що потрібно. На дворі неможливо дихати. У вечірню пору спека ще  міцно стояла густою стіною.

Так парко, мов малося  на добру грозу. Аліса винесла графин з напоєм в альтанку й глянула на небо. З півдня на небокраї виднілися чорною смугою хмари. Зажевріла надія, що дощ не дасть на довго затриматися гостям. Але ті хмари були ще далеко, і вітру навіть не чути. Тож якщо й буде гроза то, скоріше за все, вночі.

Аліса зітхнула. «Все буде добре!» − вкотре себе заспокоїла. Подумала, що може Катя не захоче прийти, а Мартін без неї не прийде. Ще було безліч способів не зіпсути вечір до кінця. А що він псується, відчувалося за версту. Бо хоч Аліса й намагалася з Віктором розмовляти, та все одно чуття невимушеного святкування не приходило.

А рівно через дві години біля хвіртки почувся веселий Мартінів голос:

− Агов! Сусіди! Ви де?

Віктор облишив мангал і пішов вітати гостей. Всі надії, що сусіди не прийдуть раптово змарніли й розвіялися мов дим.  Аліса в альтанці всілася на лавку й вимучила з себе усмішку. Мартін вже простував до неї, обіймаючи за плечі Катю. Віктор йшов одразу за ними, несучи в обох руках по пляшці вина. Вручив їх гордо Алісі й побіг до мангала.