Глава 10

«Сьогодні він точно зателефонує!» − ця думка першою навідала Алісу, як тільки вона прокинулася. На мобільному ще надто рання година, щоб збиратися до праці. Аліса думками знову повернулася до вечора з Мартіном.

Як це не дивно, але за майже дві доби, що проминули від її зустрічі з Мартіном, світ не перевернувся. Все на своїх місцях, і вона вже якось навіть не бачила у тому, що сталося негативу.

Ну сталося. Ну о’кей. В Аліси своя сім’я, у нього – своя. Так навіть і краще! Ніхто нічого нікому не винен.

«Алісо, а воно тобі взагалі навіщо було?»

Аліса не знала. Мимоволі навіть порівняла Мартіна з Віктором. Аж пирхнула зі сміху. Мартін був, можливо, не гіршим, просто іншим. Зовсім іншим. Та все одно не кращим. Віктор в ліжку завжди думав, чи Алісі так само добре, як і йому. Мартін про Алісу під час інтиму, схоже, не думав взагалі.

І ні той, ні інший не був її Мареком. Тому що в Алісиній пам’яті Марек залишився коханцем, який уміщав в собі цих двох чоловіків одночасно. Марек …

Аліса зітхнула. Вона не буде сумувати. Не буде згадувати даремно те, що було колись. Може вона собі це все зараз вигадала, може колись зовсім інакше все було.

«Алісо, лисичко моя, я тебе так кохаю!»

Колись було не інакше.

Жінка накрила голову подушкою. Ні – ні, вона не буде про це. Не буде, бо в неї інше життя. Іронія ковзнула думками. Яке таке інше життя? Вона зрадила свого чоловіка і навіть особливих докорів сумління не відчувала зараз. І зробила це з людиною, яка лиш зовні ледь схожа на кохання усього її життя. Зрадила не тому, що закохалася, а тому, що примару хотіла зробити живою.

«Вартує усе забути. Тільки як тепер глянути в очі Мартіну? Як сказати, що це було вперше і востаннє? А чи я справді цього хочу?»

Аліса відчула, що збудження легкою хвилею пройшлося тілом. Врешті вирішила, що день покаже, що буде далі й легко зіскочила з ліжка.

На роботу зібралася вчасно, за звичкою позирала у вікно на кухні. Та в сусідньому будинку життя не вирувало. На подвір’ї пусто.

І на роботі телефон хоч і не мовчав, та це був не Мартін. Вже двічі телефонував Віктор. Казав, що сумує без неї. Аліса відповідала, що їй теж без нього погано. Та насправді причина суму була в іншому. Робочий день добігав свого завершення, а Мартін, наперекір її очікуванням, не давав про себе чути.

І якщо ще зранку Аліса була більш-менш впевнена у тому, що при зустрічі одразу розірве з ним ці незрозумілі стосунки, то зараз від тої впевненості нічого не залишилося.

Жінка понад усе  хотіла його бачити. Злила здогадка, що, можливо, Мартін всьому, що сталося не надав особливого значення. Це була одноразова пригода. Аліса, яка знала, яке захоплення відбивалося в очах пересічних чоловіків, при одному погляді на неї, не могла змиритися з тим, що її наче використали.

На вулицю після завершення роботи вийшла зла. Ну тепер точно навіть вітатися з ним не буде. Чи може теж вдати, що їй до нього байдуже? Другий варіант наче був кращим. Вирішила, що так і зробить.

Начепила на обличчя сонячні окуляри − сонце, не дивлячись на надвечір’я, сліпило очі − й попрямувала до свого автомобіля. На ходу ще прощалася з колегами, які врізнобіч розліталися, виходячи  з офісу. В голові думки про вечір. Що вона буде робити сьогодні?

Та не встигла відчити дверцята, як поруч заклаксонив автомобіль. Завмерла на секунду, тоді повільно відпустила ручку дверцят. Ще не озирнувшись, Аліса знала, що це Мартін. На її обличчі розтеклася задоволена й щаслива усмішка. Жінка відчула, що серце майже у прямому значенні затьохкало. Він таки озвався! Ледь себе стримала, щоб ось так, усміхаючись на всі тридцять два, не повернутися, і не побігти до нього. Поворушила губами, прибираючи більш – менш зосередженого і серйозного виду й тоді нарешті повернулася.

Аліса не помилилася. У вікні сірого мерседесу, з повністю опущеним склом, красувалося усміхнене обличчя Мартіна. Недбало опираючись ліктем на дверцята, привітався.

− І тобі привіт! Ти що тут робиш? − Алісі хотілося, щоб її вітання і питання звучали невимушено. Переслідувала собі певну мету. У Мартіна не мало виникнути жодних підозр у тому, що вона образилася, чи сумувала без нього, чи дуже сильно зраділа зустрічі з ним. Не знала чи їй це вдалося, тому просто сподівалася, що поводиться уміло. Нишком позираючи довкола, чи часом хто з її колег не приділив їй з Мартіном уваги більш  ніж це було необхідно, підійшла впритул до автомобіля.

− Тебе чекаю. Сідай, − Мартін дивився на неї знизу вверх. Очей за протисонцевими окулярами не видно. Що там у його голові? Аліса стримано усміхнулася. Вона начисто забула про те, що мала б з ним серйозно поговорити і припинити те, що у них почалося, в зародку.

Обійшла ззаду Мартінів автомобіль і поспіхом, щоб менше колег бачило, всілася поруч нього на пасажирське сидіння.

− Їдемо на каву? – повернувся до неї. Аліса відчула в його пропозиції явну двозначність. Вона почервоніла, згадуючи, чим закінчилося його минуле «Вип’ємо кави!». Та врешті, чи ж вона не з тією метою зараз сидить в його автомобілі? Чого очікує? Сумління писнуло, що вона мала в усьому цьому поставити крапку.

«Я ж нічого поки ще не роблю! Ще буду мати час, щоб сказати» − одразу ж себе виправдала.