Глава 9

Віктор знову зібрався у відрядження. Коли Аліса повернулася  з роботи, він якраз взявся за валізи. Аліса наче й байдуже спостерігала за його метушливими зборами, а насправді добряче нервувала.

− Чому ти вже вдруге за два тижні кудись їдеш? Подумати тільки, п’ять років ніхто нікуди тебе не відряджав, а зараз наче міх розв’язався!

− Алю, кицюню, ну не сердься. Ти ж знаєш, що на моїй новій посаді такі відрядження тільки в плюс, − підійшов до неї й поцілував у шоку. Прагнув  в губи, та Аліса знервовано вивернулася, − Я за тобою дуже сумуватиму, хоч це всього лиш два дні. Допоможи мені зібратися, будь ласка.

− На якій ще новій посаді? Ти мені нічого не говорив, − жінка й далі хмурилася. Все це було для неї надто підозрілим. Та  всетаки підійшла до стосу сорочок, які Віктор вивергнув з шафи на ліжко, обрала, на власну думку, дві найкращі та взялася акуратно складати їх.

Виявилося, що  чоловік про свою нову посаду завідувача кафедри їй говорив ще кілька тижнів тому. Аліса допетрала, що то було у ті дні, коли нові сусіди лиш заселилися і крім Мартіна в її голові нічого не поміщалося. Прийшлося вдати, що згадала цю розмову. Запитала, коли в нього поїзд. Відправлявся о дев’ятій вечора. На годиннику ще тільки сьома.

Жінка швидко зібрала чоловікові речі до валізи і,  поки він приймав душ, пішла на кухню зготувати вечерю. Чоловіка нагодує в дорогу й сама з’їла б слона. Від обіду рісочки в роті не мала. На роботі вже кілька днів аврал, то й на обід обійшлася тільки знежиреним йогуртом.

Якби день завершувався так, як завжди, то Аліса на вечерю теж з’їла б щось в стилі мінімалізму й малокалорійності. Планувала скинути кілька зайвих, на її думку, кілограм. Та день завершувався несподіваним від’їздом Віктора, тому усякі дієти геть.

Аліса різала зелень до салату й подумки добряче непокоїлася. А що, як у Віктора інша жінка? Якщо він до неї зараз їде, а відрядження вигадав. Якщо у них є дитина?

«Алісо, ну ти вже геть здуріла! Таке вигадала!» − Аліса нервово сіпнулася, ледь не поранилася ножем і зі злістю телепнула ніж об дошку. Потрібно було заспокоїтися. Жінка підійшла до холодильника, витягла звідти заморожені котлети, закинула в мікрохвильову розморожуватися. Посолила картоплю, яка вже хвилин з п’ятнадцять кипіла на плиті.  Знову взялася за салат. Запах свіжих огірків сповнив кухню й Алісі ще більше захотілося їсти. Не втрималася, відрізала добрий  шматок огірка, закинула в рот. Голосно хрумаючи, взялася різати помідори. Тоді вкинула розморожені напівфабрикати на пательню й огірковий запах в кухні змішався із запахом смаженого.

Згадка про дитину Алісу ще більше засмутила. Звісно, що Вікторові старання були марними. Місячні почались вчасно. Жінка нічого іншого  й не чекала, але якась частинка її душі сподівалася, що, можливо, станеться чудо. Не сталося. Зачати дитину у них не виходило. У неї не виходило. У Віктора ж все добре. Це вона не така, якою б мала бути.

«Якби ж тоді все сталося по іншому…» − Аліса відчула знайомий напад болю в грудях. Намагалася спинити потужну  хвилю думок, що линули, нагадуючи давнє минуле, зосередилася на приготуванні їжі. Картоплю зцідила й заправила зеленню та маслом. Котлети на пательні перевернула на інший бік, прикрила кришкою й поки вони досмажувалися, підійшла до вікна.

 Якраз вчасно, щоб побачити, що в сусідній двір заїхала Мартінова автівка.

Аліса забула про все на світі й раптово зайшлася рум’янцем. Серце в грудях чомусь захотіло вискочити назовні й настирливо шукало вихід. Біль в грудях вщух, заглушений шаленим кровотоком. Згадала недавні події й почервоніла ще дужче.

***

Мартін попросив, щоб Аліса сіла в його авто, бо на каву він хотів поїхати в особливе місце.

− Кращої кави ти не знайдеш в усій окрузі, повір мені, − наче ненароком доторкнувся Алісиної руки, коли та вже всілася в автівку. Аліса вдала, що нічого особливого не сталося. Руку не забрала  й кокетливо усміхнулася, запевняючи, що вона йому вірить, та все ж таки потрібно остаточно впевнитися.

Однак її кокетливість минулася так само раптово,  як і почалася. Коли автомобіль вивернув на дорогу, Аліса запанікувала. Глянула нишком на Мартіна, запитуючи себе подумки, що ж вона робить? Чи справді очікує тільки на спільну каву чи хоче чогось більшого?

Мартін у той момент, коли впевнено кермував, нагадував Марека більше ніж будь-коли. Зосереджений, уважний, зі зведеними до купи бровами, якраз пригадував, чи саме цей поворот йому потрібен.

Алісі аж млосно зробилося.

«Лисичко, зараз глянемо, що з твоєю ніжкою…» − в пам’яті зринуло зосереджене обличчя її любого Марека. Колись він схилився над нею, зосереджено оглядаючи її щиколотку. Тоді цілуючи її з примовляннями. А потім…  Ось воно, його обличчя! Вже просто над нею, коливається ледь-ледь в такт його тілу і їй зовсім не боляче, їй неймовірно дивно. І лиш його обличчя, прикрите зверху синім небом.

Жінка ширше розплющила очі. Уява настільки чітко змалювала минуле, що Аліса аж мурахами вкрилася від задоволення. Мартін глянув на неї, краєчком уст підсміхнувся і впевнено поклав їй на коліно долоню, вправно кермуючи лиш лівою рукою.

Аліса миттєво  повернулася в реальність. Звела здивовано очі на Мартіна, не знаючи, як вчинити. Ця чужа рука на коліні не була Марековою. А може була? Алісі  до втрати свідомості хотілося, щоб все ж таки була. Тому вона накрила цю руку своєю, стиснула йому пальці й так залишилась сидіти.