Глава 6

Віктор з відрядження повернувся вкрай задоволеним. Не переставав захоплюватися розумом студентів, яким читав лекції. І хоч цим добре діяв Алісі на нерви, вона зраділа його поверненню. Жінка відчувала, що  справді скучила за своїм чоловіком. За його обіймами, пестощами. Навіть за його голосом. Та й узагалі добре, коли вдома крім неї,  є ще хтось. Тоді не самотньо. І думки погані менше навідуються.

У перший вечір після Вікторового приїзду навіть до вечері   не дійшло. Ніжилася у ліжку, мов кішка на сонці, після чоловікових пестощів. Забула про все на світі. Все ж таки добре, що Віктор у неї є. Він надійний, ніколи її не покине. Ніколи.

− Алісо, моя люба Алісо,  − шепотів той, занурюючись обличчям у волосся. Дихав теплом у вухо, збуджуючи знову, пригортав до себе і здавався такою величезною стіною, за якою проблем не видно.Та й хіба є ті проблеми? 

− Кохаю тебе,  −  Аліса  повернулася до чоловіка. Вірила у той момент, що говорить чисту правду. Й справді кохала. І навіть здалося, що ніколи гадки, що щось не так, у неї не було.Та раптово уся впевненість та захищеність розлетілася в друзки.

− Давай народимо дитину. Дівчинку. Схожу на тебе, − слова чоловіка, котрі вмить зруйнували ілюзію щастя. Аліса спохмурніла, відсунулась від теплого чоловікового плеча. Подумки жінка страшенно злякалася тих слів, аж  до нудоти в животі, та усім видом намагалася приховати ляк. Помовчала, спостерігаючи за Вікторовим обличчям. Та прочитати що на ньому: серйозна пропозиція чи просто випадкова, не змогла. Тоді капризно надула губи:

− Вікторе, ну ми ж про це говорили. І домовилися: поки що поживемо для себе. Для чого знову щось зараз вигадувати?

− Ми обговорювали це п’ять років тому, як тільки одружилися. Хіба не достатньо часу пожили для себе? − Віктор оперся на лікоть. Поки ще говорив спокійно, проте Аліса бачила між його бровами дві паралельні зморшки. Знала, що це за зморшки.  Він сердився, ще й як.

Жінка по справжньому запанікувала. Скільки всього її зараз лякало, а тут ще й Вікторове бажання мати дітей до списку. Втиснула голову у плечі й вже непевно, жалібно промовила:

− Ти ж знаєш, що я дітей хочу звісно. Але мені до думки про материнство дорости потрібно. Я зараз просто не готова. Розумієш?

Чоловік рвучко відкинув ковдру, підірвався з ліжка і став над нею.

− Ти можеш так до старості глибокої  готуватися і не бути готовою. Скажи чесно, що тобі взагалі діти не потрібні, от і все! Але тоді для чого ми? Для чого така сім’я, де нема дитячого сміху? Я мріяв про зовсім інше і ти зі мною погоджувалася. Згадай, ти мріяла про те ж що і я, чи може брехала мені?– Віктор зірвався на крик. 

Алісі здалося, що вона впала. Впала і не може зупинитися. Падає, падає далі і ніяк не спроможеться впасти на тверду землю. Вперше бачила, щоб Віктор так нервував. І вперше зрозуміла, що  впевненість у тому, що чоловік її ніколи не покине, дуже й дуже оманлива.

− Не кричи, будь ласка, − прошепотіла. Не хотіла плакати, але сльози зрадливо вилізли з очей. В горлі щось застрягло,  заважало нормально дихати.

− Я просто боюся, − шморгнула носом. Від сліз нікуди дітися, коли ті сльози твої власні, − Дай мені ще трошки часу. Я теж хочу дітей, правда!

− Алю, ну чого там боятися. Я буду поруч увесь час. Правда, народити замість тебе не зможу,  – пожартував сумно Віктор. Знову присів на ліжко, підсунувся до Аліси, взяв її за руку.

«Я  - Марек»…− Алісина уява швидко намалювала  картинку з’єднаних рук. Її - маленьку й худу і юнацьку смугляву, з ледь помітними чорними короткими волосинами.  Жінка різко висмикнула долоню. Швидко сховала свої руки під ковдру, влізла у ковдру з головою. Віктор глянув  здивовано. Трохи помовчав, тоді хмикнув і примирливо-благально вимовив:

− Може б нам до психолога якогось сходити?

Аліса зрозуміла, що цього разу буря вляглася. Та чи вона остання? Скільки таких штормів попереду?

− Може й сходимо, − буркнула з під ковдри.  Хотілося, щоб дав їй спокій з тими своїми балачками.

− Я в душ, − чоловік знову підвівся з ліжка, зник за дверима ванної. Аліса відгорнула ковдру від обличчя, розтерла його долонями.

На годиннику одинадцята вечора. Від напруженої розмови адреналіну у крові побільшало. Тепер до ранку навряд чи вдасться заснути. Аліса дивилася у стелю. Чомусь подумала, що Мартін з Катериною  зараз мабуть теж у ліжку. І точно не сплять. Може теж саме зараз у них процес зачаття.  Його смугляві руки з ледь помітними чорними волосинами на Катерининому  блідому тілі… Ні.  Тіло  Аліси. 

Аж застогнала від збудження.

«Алісо, та що з тобою!»:  сама себе стримала від уявних сцен з Мартіном. Заплющила міцно очі. Раз, другий. Прогнала видіння. Прислухалася до плескоту води у ванній і зрозуміла, що рішення вона вже прийняла. Віктор - її сім’я. Марека нема. Досить вже сподіватися, що щось зміниться. І Мартін тут зовсім ні до чого.

Як тільки Віктор вийшов із ванної та влігся у ліжко, жінка підсунулася ближче до нього, й погладжуючи рукою його живіт, прошепотіла:

− Знаєш, я тут подумала… Не настільки мені страшно, якщо ти поруч будеш. Можемо й зараз спробувати, якщо ти ще не передумав.

− Давай вже спати, − засопів  ображено Віктор. Алісу це не зупинило. Понад усе  мала бажання забути про всі турботи, поринаючи в насолоду. А без Віктора так було б не цікаво. Пестила його, не зважаючи на спротив і таки домоглася свого. Остаточно мирилися  за допомогою тіл  майже до ранку.