Глава 4

Суботній ранок обіцяв доста погожу днину. Сонячні промені крізь вікна придибали поважно у спальню. Пройшлися по білосніжній стіні, підлогою. Аліса не спала. Спостерігала за промінням, яке неочікувано викрило  її,  як не надто вправну господиню. У сонячному світлі дуже добре виднівся танець пилюки в повітрі.

«І звідки пил? Прибираю щодня» − жінка похмуро споглядала метушню пилинок. Мала відчуття, що вони з неї насміхаються. Від безпорадності перед таким упертим мізером розчаровано застогнала. 

Тоді за звичкою, щоб остаточно прокинутися, розтерла долонями заспане обличчя. То було зайве – сон покинув тіло вже давно, просто лінувалася встати.

Нарешті Аліса наважилася. Відкинула покривало й сіла, голими ступнями доторкнувшись прохолодної підлоги. Приємне відчуття. Підвелася і пройшлася до вікна, затягуючи його шторою. Нема променів, нема пилюки. 

Віктор у відрядженні, буде лиш завтра. Телефонував вчора й попередив, що сьогодні не приїде. Щось там із колегами ще святкувати буде. Жінка зітхнула. Не зрозуміла, чи відчула від згадки про відсутність чоловіка вдоволення, чи навпаки – смуток. Вирішила врешті, що сумує. Зітхнула ще раз й подалася у ванну. Опісля зготувала каву на кухні та всілася біля вікна, смакуючи міцний солодкий напій. Взялася розглядати сусідське подвір’я. Там пусто. Будинок  пустував від того вечора, коли сусіди відсвяткували новосілля. Вже минуло понад два тижні, а Аліса ще не бачила ні Каті, ні Мартіна. І не те щоб через роботу Аліса впустила таку можливість, бо ж працювала не до пізньої години. Просто сусідів, як виявилося, взагалі вдома відтоді не було.

Спочатку, перші декілька днів після гостин, Аліса тільки те й робила, що за першої ліпшої нагоди стежила за тим, що робиться на сусідському подвір’ї. Схожість Мартіна з її Мареком не давала спокою. Та так, як у сусідів було підозріло тихо, неспокій потроху вщух. Жінка увійшла у нормальний ритм життя і за будинком сусідів спостерігала вже автоматично.

Чи то тільки так здавалося?

– А чого наших сусідів не видно? – все ж спитала Віктора одного разу. Намагалася, щоб питання прозвучало байдужо. Стояла якраз біля вікна, відхиливши фіранку, звично оглядала сусідський будинок.

– Та вони у відпустку рвонули. Сказали, що у них нарешті медовий місяць, а то після весілля економили, збирали на житло.

– Оу, ти знаєш такі подробиці? – повернулася здивовано до Віктора. Відійшла від вікна, обгорнула руками шию чоловіка і куснула вухо.

– Так. Бо я єдиний, хто тоді у них на гостині  міг підтримувати розмову, − чоловік усміхнувся. Аліса зрозуміла, що Віктор нагадав їй те, що вона на новосіллі у сусідів напилася.

– Ти ж ідеальний, тому кому ж як не тобі! – стиснула уста. Образилася і розізлилася.

– Алю, та я жартую так. Не дуйся, бо луснеш, − Віктор притягнув її до себе і поцілував у кінчик носа. Аліса відверталася як могла, тим самим показувала, що він зачепив її за живе. Однак Віктор і далі обціловував її куди зміг вцілити губами  і жінка здалася. Розреготалася, і заявила, що врешті решт у сім’ї хтось мусить пити одна. Віктор тільки стиха заперечив, що пити взагалі то не обов’язково. І поніс її у спальню.

А тепер,  вже  ось кілька днів, як він у відрядженні. Це вперше його на роботі відправили у відрядження.

Аліса  допила каву і ще раз ненароком зиркнула у вікно. До будинку сусідів саме під’їхала срібляста легкова автівка. Серце тьохнуло. 

"Повернулися!"

Аліса вже не могла відвести від вікна погляду. Ось з салону автомобіля випурхнула Катерина. Не важко було здогадатися, що за кермом Мартін. Алісі аж подих перехопило, так захотіла його побачити. Задихала швидше, змагаючись з поштовхами серця. Однак  від вікна відійшла на середину кухні. Про всяк випадок. Боялася, що сусіди помітять її цікавість й подумають, що вона їх пильнує. То було б звісно правдою, але зовсім зайвою для них.

Катерина, засмагла, мов папуас, з копицею білосніжного, вигорілого під палючим сонцем волосся,  пірнула в салон автівки та витягла з заднього сидіння велику м’яку іграшку. Слона. Блакитного кольору.

«Яка ж вона ще дитина!» − скривилася Аліса. Одразу ж подумала, що з такою дитиною Мартін довго не витримає. Йому потрібен хтось зріліший. Мудріший.

А далі вже було не до Катрі. Серце перестало битися взагалі. Затамувала подих, бо з автівки вийшов Мартін. Аліса аж очі округлила. Знову здалося, що то її Марек.

«Сили небесні! Яка схожість!» − притулила долоню до грудей, в які увігналася колючка. Розтирала грудну клітку добру хвилину, поки не відпустило.

Все, що відбувалося далі, бачила наче у тумані. Ось її Марек цілує Катерину. Та ні! Марек цілує її, Алісу. Відчула теплий  подих біля своїх уст. Ніжний, лоскітливий доторк.

«…Ти кохаєш мене, лисичко?...»

Алісиним тілом пробіглися мурахи, так чітко почула питання.

«Кохаю..» − Жінка торкнулася своїх губ пальцями і прийшла до тями. На кухні вона сама. Марек виявився лиш плодом її уяви.

Повільно всілася на стільчик. Давно не відчувала себе такою  спустошеною. Для чого вона взагалі зараз щось робить, кудись дивиться, чимось цікавиться?  Для чого вона взагалі зараз? 

Сльози одна за одною скотилися щоками. Плакала надривно, схлипуючи та витираючи долонями мокре обличчя.