Глава 3

До сусідів подружжя постукало о пів на дев’яту вечора. Спізнилися майже на повну годину. Аліса шепотіла до Віктора, що це через нього. Бо постійно зваблюючи, змусив їй довго вдягатися. 

− Я щось не помітив, щоб ти була проти. Невже я став таким неуважним? − Віктор вдоволено посміхаючись, обійняв Алісу за талію, притягнув до себе.

− Перестань. Що про нас люди подумають? − жінка сердилася, стояла перед вхідними дверима червона, мов пуп’янок троянди.

− Що ми шалено закохані, − чоловікова долоня ніжно погладжувала Алісину спину.

Аліса й  справді ще не встигла оговтатися від насолоди, яку отримала недавно з умілих пестощів чоловіка. Тепер хвилювалася, що сусіди одразу зрозуміють причину їхнього спізнення, як лиш поглянуть на неї. Шипіла вкотре Віктору, що через нього згорить зараз від сорому. Віктор же й далі вдоволено дивився на неї й погрожував, що це ще не кінець утіхам. Він, як виявилося, сподівався, що у сусідів вони довго не затримаються. Сперечаючись з чоловіком, який розпустив руки, Аліса натисла кнопку дзвінка. 

Двері відчинилися одразу ж.  Жінка навіть не встигла прибрати гостинного виразу,  бо якраз Віктор встиг залізти рукою їй під спідницю й погладжував  сідницю, а вона не надто охоче намагалася цьому противитись. 

У дверному отворі стояла невисока, Алісі по підборіддя, симпатична, зовсім молодесенька, білявка. На вигляд школярка. 

Аліса, збуджена від чоловікових пестощів, котрі не забарилися розійтись по всьому тілу, ледь оговталась. Швидко поправляючи одяг,  чомусь подумала, що та схожа на порцелянову ляльку.

− Доброго вечора! Я Катя, − жінка мило усміхнулася, вдаючи що нічого не помітила та відчиняючи ширше двері.

− Доброго вечора! Дуже приємно. Ми тут трохи спізнилися, − почала ніяково Аліса, про себе продовжуючи дивуватись з юного віку господині. Віктор втрутився:

− У нас трошки справ було, то поки ми їх  завершили…. Ви вже пробачте за це спізнення.  Ми ваші сусіди зліва. Ну,  і поки що єдині сусіди. Я – Віктор, певно від учора пам’ятаєте. А це − моя кохана дружина Аліса.

− Ой, яке гарне у вас ім’я, − білявка заусміхалася особисто Алісі, запрошуючи обох у дім. Віктор пожартував, що його ім’я теж нічогеньке, проте  чомусь ніхто йому цього не говорить. Аліса розслабилася. Забула про причину спізнення і розглядалася у передпокої.

Колись, ще тоді як вона з Віктором оглядала цей будинок, то в ньому все було  інакшим. Всюди гіпсові  ліпнини, багато дерева. Зараз цей дім тільки ззовні був таким же, як і п’ять років тому. Всередині ж сучасний, хоч і простий, ремонт. Кудись поділися ліпнини зі стелі. І панелі з дерева. Чимось дім був схожий на їхній з Віктором. Можливо тому, що оздоблення в таких же кольорах. Аліса це називала скандинавським стилем по українськи.

Меблі ще не всі розпаковані. Деякі у коробках. З коридору через прочинені двері виднівся сталевий холодильник. Аліса зрозуміла, що там кухня. Теж з купою коробок. Лиш стіл та стільці довкола нього розпаковані. Далі вже не заглядала.

− Ми в процесі обживання. Повністю вмеблювали тільки спальню, − Катя помітила, що Аліса роздивляється довкола. Пояснила причину коробкової навали без натяку на якусь незручність.

− Оце ви правильно зробили. Спальня в будинку − це найголовніше! Правда, кохана? – Віктор по змовницькому підморгнув господині дому, а сам у той же час обійняв Алісу за талію. Господиня мило усміхнулася, розуміючи його натяк і погоджуючись з тим, що натякає Віктор правильно.

Алісині  щоки запашіли вогнем. Чоловіків жарт повважала недолугим, вульгарним. Тим паче, що знову згадала причину спізнення. Тепер ця порцелянова лялька точно все зрозуміла. Ще  й сердилась на себе,  бо несподівано відчула, що по тілу знову розливається бажання.

− Вікторе, перестань. У власному будинку усі кімнати важливі, − силувано вимовила і відсунулась від чоловіка. Не помітила, що Катерина цей її порух побачила і звела здивовано брови вгору, тоді краєчком уст, ледь помітно усміхнулася. Мов би зробила про себе якісь висновки.

− Ваша правда, Алісо! Усі кімнати важливі. Я от найбільше люблю кухню. Люблю готувати своєму чоловіку усілякі смаколики. Та й сама не проти щось смачненьке скуштувати, – защебетала вдоволено.

− Та ви що! По вас і не скажеш, − Віктору явно подобалась бесіда з господинею дому. Чи сама господиня?

Аліса відчула вже дуже знайоме роздратування. Демонстративно пробралася уперед і пішла у кімнату, де господарі дому накрили на стіл.

− Марте, де ти? Спускайся до столу!− Катерина мелодійним голосом покликала, скоріш за все, свого чоловіка.

Алісу сіпнуло: «Ну не кота ж? Але Март? Майже  Марк. Чому у цієї німфетки Катерини чоловіка звуть так дивно? Март? Чому саме Март? Не Іван, Володимир чи Адольф Гітлер, наприклад?»

 Розхвилювалася ще більше. 

«Мареку, не йди! Вернися!»

Десь угорі, поза стелею, почулися кроки.  Аліса вже не звертала уваги на подальшу розмову Віктора з Катею. Світ зупинився, тільки чужі ноги у чорних джинсах продовжили рух. Мов заворожена, жінка дивилася на сходи, по яких   ті ноги крокували вниз. Ось уже видно стегна,  обтягнуті чорною джинсою, далі вони горизонтально розділені на двоє білою футболкою. Тоді груди, вже у самій футболці, зауважила темно мідні, жилаві руки.