Глава 1

Їй снилося море. Розбурхане, посіріле, та все одно ошатне й неймовірно гарне. Сталева сукня з білими комірцями спінених хвиль пасувала йому.  І хоч уявлялося у вбранні жіночому, та від нього все навкруги просяклося мужністю впереміш зі страхом. Штормило не на жарт.

Вона стояла на сходах, що вели вниз,  на пляж і спостерігала за цією силою. Море все більше сердилось, загрібало мокрими, розчепіреними долонями пісок; гніваючись, билося з кам’яними брилами; набиралося моці та підносило себе у хвилях вище й вище.

− Ти купалася у шторм? − теплі руки обійняли її за талію. Голос звучав дуже близько, біля самого її вуха, інакше б, через свист вітру,  і не почула. 

Похитала головою, мовчки заперечуючи. Притулилася спиною до міцного юначого торса й раптово стало так спокійно, мов би людина за її спиною лиш однією своєю присутністю втихомирила бурю.

Тоді повернулася до голосу, відгорнула рукою з власного обличчя  пасмо волосся, яким вітер затуляв їй очі. Ховав від неї кохане обличчя.

− А я купався! – він усміхався. Не зрозуміла тієї усмішки, злякано зойкнула:

− Справді? Це ж так страшно!

Раптово захотілося, щоб його руки обійняли міцніше. Здалося, що якщо зараз він відпустить її, то станеться щось таке страшне, що її вб’є. Не встигла озвучити своє бажання, бо  він раптово розімкнув обійми і з криком: «Ти що! Це круто! Ось дивися!» − помчав сходами вниз.

Серце заколотилося їй в грудях, перелякано дивилася на  оголену, загорілу, як мідь, спину. На чорні пасма кучерів, в яких клубочився лютий вітер.  Вони все далі і далі від неї. Ось це вже лиш пляма, що біжить  пляжем  назустріч хвилям.

− Повернися! Мареку, не смій! Будь ласка, повернися!

Нарешті їй прорізався голос. Побігла за сміливцем, щоб спинити, не дати наробити дурниць. Кричала:

− Стій, Мареку!

Та вітер зводив нанівець усі намагання докричатися. Кожне її слово, у кращому випадку, топилося у повітрі за метр од неї. У гіршому -  вітер запихав його одразу  назад їй у горло.

Встигла ще побачити, як її Марек повернувся до неї, обдарував її зухвалою, білозубою усмішкою й зник у хвилях. Вітер знову запхнув їй її власний крик у горло, а страх стиснув те горло так, що потемніло в очах.

***

Білі простирадла, схожі на зім’яті аркуші паперу, мляво поворушилися. Аліса вже з добру хвилину, як прокинулася. Спочатку підірвалася, хапаючи ротом повітря, бо здавалося, що й далі потрібно кричати.

Потім, коли зрозуміла, що то всього лиш сон, просто лежала, заплющивши очі, притулившись щокою до білосніжної подушки. Плакала тихо,без сліз, однією душею, щоб не почув Віктор, що спав поряд.  Сон не йшов їй з голови. Зовні вже майже спокійна, лиш серце товкло у грудях так, що боялася – той стукіт  чутно на весь будинок.

Подумки жінка себе  запитувала: «Скільки? Ну скільки часу ще будуть тривати ті муки, докори сумління?»

− Ти вже не спиш, люба?

Аліса кутиком ковдри тишком тернула по очах, висушуючи непокірні сльози, повернулася повільно на голос.

− Та, якось… І так, і ні… Дрімаю, − не сказала, а муркнула, задивившись у сірі очі. Очі кольору моря зі сну. Тривожні очі.

− А ти чого так рано прокинувся? Вихідний сьогодні. Чи може щось плануєш?

Світловолосий чоловік  звівся на лікоть, нахилився до Аліси, очікуючи поцілунку. У відповідь неохоче потягнулася  тонким устам на зустріч. Легенько чмокнути не вдалося. Чоловік загріб її в обійми, цілував пожадливо, не збираючись зупинятися лиш на цілунку.

Скільки років?  П’ять вже майже.Чи може більше п'яти? Стільки років одружені, а Алісу ще й досі неприємно хвилював момент ранку в одному ліжку з власним чоловіком.

Відтоді як Аліса  вийшла заміж за Віктора, вона себе вранішню  не любила. Хвилювалася за свіжість подиху, прим’яте зі сну обличчя, набряклі повіки. Не зважала ніколи на те, що Віктор майже щодня  обсипав її  компліментами, котрі у будь- яких варіаціях слів, означали одне - «Ти така прекрасна!». От і зараз Аліса  відсунулася на край  ліжка, вперлася руками в оголені груди.

−  Перестань поки. Я − вмиватися, −  категорична, за звичкою відштовхнула Віктора і зникла у ванній кімнаті.

Аліса ще чула, як Віктор заперечував, та не дуже на те зважала. Занурена у власні думки, відкрутила бронзову ручку крану в умивальнику. Не чекала, поки з нього потече тепліша вода, хлюпнула в обличчя холодною. Раз, другий. Витиралася рушником, мов хотіла зняти з себе шкіру. Тоді взялася чистити зуби та подумки розмовляти зі своїм зображенням у дзеркалі.

«Цікаво, якби я могла одружитися з Мареком, чи теж би себе соромилась зранку?»

Підозрювала, що ні.  Марек ніколи, ніколи не змушував її відчувати себе негарною. І для цього йому не потрібні були слова. Вистачало лиш погляду. 

 Жінка відчула, що шкіра їй вкрилась сиротами. Вікторів погляд ніколи не буде таким, який був у її Марека. Ніколи.

Сполоснула щітку, зашпурила в пластикову шклянку. Обперлася руками на умивальник, важко дихаючи. Дивилася кудись униз, зауважувала не надто чистий після різноколірної зубної пасти умивальник й тамувала сльози, які знову підступили до очей. Нарешті вдалося заспокоїтися. Глибоко видихнула, промовляючи собі під ніс: «У мене все чудово. Я кохаю і  кохана. Світ не стоїть на місці. Я теж».