Розділ 2: Територія спільних секретів

Шале Ганса-Петера не було просто будинком — це була фортеця з кедра та граніту, що вросла у схил гори так міцно, ніби стояла тут від початку часів. Високі стелі, важкі люстри з оленячих рогів та запах воскових свічок і дорогого коньяку створювали атмосферу, яка була прямою протилежністю стерильному офісу у Франкфурті.

— Проходьте, проходьте! — Ганс-Петер широко відчинив двері, пропускаючи гостей усередину. — Ельзо! Наші молодята вже тут!

З вітальні вийшла жінка з ідеальною поставою та обличчям, посіченим зморшками, які тільки підкреслювали її шляхетність. Вона усміхнулася Олені так щиро, що тій на мить стало фізично боляче від власної брехні.

— Олено, люба, ви прекрасні, — Ельза взяла її за руки. — Марк завжди був таким... закритим. Ми вже думали, що він одружений на своїх кресленнях. Але тепер я бачу, чому він так довго вибирав.

Олена відчула, як Марк знову поклав руку їй на поперек. Вона відчувала тепло його долоні навіть крізь пальто, і це змушувало її м’язи напружуватися до межі.

— Ельзо, ми не хотіли робити з цього подію, — спокійно промовив Марк, нахиляючись, щоб поцілувати господиню в щоку. — Ви ж знаєте Олену, вона віддає перевагу тиші.

— Тиша в Альпах — це рідкість, коли ми святкуємо! — Ганс-Петер ляснув Марка по плечу. — Слуги вже віднесли ваші речі. У вас є година, щоб привести себе в порядок перед вечерею. Священник буде о восьмій. А поки — відпочиньте.

Господар вказав на масивні дерев'яні сходи.

Коли вони піднялися на другий поверх і Ганс-Петер нарешті зник за дверима своєї кабінету, Олена різко розвернулася до Марка.

— Одне крило? Одна кімната? Ви знущаєтесь? — прошипіла вона, переходячи на шепіт, лише коли вони переступили поріг відведених їм апартаментів.

Кімната була розкішною. Величезне ліжко під балдахіном, камін, у якому вже тріскотіло полум’я, і панорамне вікно, за яким ялини гнулися під вагою снігу. Але була одна проблема. Ліжко було одне.

— Я не міг сказати «дайте нам два окремих номери», Олено, — Марк зачинив двері на засув і нарешті зняв піджак, кидаючи його на крісло. — Як би це виглядало? «Ми так сильно кохаємо одне одного, що спимо в різних крилах шале»? Ганс-Петер одразу б зрозумів, що щось не так.

— Ви вигадали ці заручини за п’ять хвилин до посадки! — Олена почала міряти кімнату кроками, розмахуючи руками. — Ви втягнули мене в аферу, де я маю брехати священнику! Це не просто бізнес, Марку, це... це підсудна справа в плані моралі!

— Мораль не будує готелі, — Марк підійшов до бару і налив собі води. Його руки були ідеально стабільними. — Нам потрібно протриматися лише сорок вісім годин. Вечеря, сніданок, підписання контракту в суботу вранці, і прощальна недільна служба. Все.

— «Все»? — Олена зупинилася прямо перед ним. — Я не буду спати з вами в одному ліжку. Навіть не сподівайтеся. Я краще замерзну на терасі серед тих ваших ялин.

Марк повільно поставив склянку і глянув на неї зверху вниз. Його погляд був холодним, аналітичним, ніби він вивчав складну схему, яка раптом видала помилку.

— Олено, припиніть істерику. Це ліжко шириною в три метри. Якщо ви ляжете на одному краї, а я на іншому, ми навіть не дізнаємося про присутність одне одного. Мені ви потрібні як партнер у переговорах, а не як... — він зробив паузу, змірявши її поглядом, — ...жінка. Ви не в моєму смаку, якщо це вас заспокоїть. Ви занадто колюча.

Олена задихнулася від обурення.

— Не у вашому смаку? Чудово! Бо ви в моєму списку «людей, з якими я б не пішла на каву навіть під загрозою смерті», стоїте на першому місці.

— Радий, що ми порозумілися, — Марк розвернувся до своєї валізи. — А тепер переодягніться. Одягніть ту синю сукню. І зніміть ці свої окуляри. Наречені не дивляться на своїх обранців так, ніби хочуть перевірити їхню податкову декларацію.

— Я буду в окулярах, — відрізала вона. — Без них я погано бачу фальш.

— Олено, — він обернувся, і в його голосі вперше почулася металева загроза. — Одягніть сукню. Надіньте обручку. І виходьте до вечері з посмішкою. Якщо Ганс-Петер відчує хоч краплю вашого супротиву, він не просто не підпише контракт — він знищить нашу репутацію в усій Австрії. Ви цього хочете?

Вона мовчала, дивлячись на оксамитову коробочку, що лежала на комоді. Смарагд блищав у світлі каміна, як отруйне око змії.

— Я ненавиджу вас, Марку, — тихо сказала вона.

— Знаю. Це взаємно. Але зараз — працюйте.

Він вийшов у ванну кімнату, залишивши її наодинці з тріскотом дров та усвідомленням того, що найважча ніч у її житті тільки починається. Попереду була вечеря, де кожне слово мало бути завірене поцілунком, і священник, який збирався благословити цей альпійський фарс.

Олена стояла перед дзеркалом, намагаючись застібнути блискавку на тій самій синій сукні. Звісно, вона застрягла. Саме зараз. У найвужчому місці.

— Прокляття... — прошипіла вона, вигинаючись під кутом, який суперечив законам анатомії. — Це не сукня, це іспанський чобіток.

Марк вийшов із ванної, поправляючи манжети білосніжної сорочки. Він виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки журналу «Мільярдери та їхні ідеальні зачіски». Побачивши муки Олени, він зупинився.

— Вам допомогти? — запитав він з тією самою виваженою ввічливістю, яка зазвичай змушувала її хотіти кинути в нього дірокол.

— Я сама. Це стратегічний маневр, — Олена зробила ще один випад, але блискавка не піддалася.

Марк зітхнув, підійшов ззаду і без жодного слова відвів її руки. Його пальці, холодні й впевнені, торкнулися її шкіри. Олена мимоволі затримала дихання. Не від романтики — боже збав! — а від того, що він стояв так близько, що вона чула ритм його дихання.

— Ви надто напружені, Олено. Розслабте спину, інакше я просто зламаю цей замок, і вам доведеться йти на вечерю в готельному халаті. Ганс-Петер подумає, що ми... ну, дуже поспішали.

— Тільки спробуйте це озвучити, і я запхну цей смарагд вам у ніздрю, — буркнула вона, але спину розслабила.

Блискавка з тихим «вжик» піднялася вгору. Марк не поспішав відходити. Він простягнув їй оксамитову коробочку.