Розділ 40

Розділ 40

Кожен зламаний по-своєму.

Лі Бардуго

– Ні! – скрикнула Арлін.

Хитаючись, Кельвін наліг на брата і вони обидва покотились пагорбом донизу, було чутно як Матьє скрикував від болю.

– Кельвіне, – Арлін мимоволі притисла пальці до своїх вуст, втамовуючи тремтіння.

На очі дівчини навернулись сльози, вона через силу змусила себе взяти другий сай, на якому вже встигла застигнути кров. Крізь хвилі кристалів вона дісталась до імітованого срібного замку, вхопивши двома руками сай вона з усієї сили ввігнала клинок в отвір і прокрутивши кристал розламався.

Вир що тримав святих з тріскотом розірвався, хвилею прокочуючись небом. Земля здригнулась, змушуючи все затихнути. Ніхто не бився, всі впали додолу, вітер не здіймався, все поглинула пітьма і тиша.

Перший промінь місяця визирнув у темряві блукаючи молочно білим туманом, що огортав землю. Він швидко дістався до срібного кола розломленого кристалу, промінчик осяяв кристал, а з його граней світло відбилося на сусідні кристали, запалювались все нові і нові кристали, що хвилями розрослись пагорбом і дістався сусідніх гір. Все сяяло і мінилося синьо-фіолетовими відтінками, неначе зірки на небі. Біла імла срібними блискітками здіймалась і падала, зникаючи в землі.

Магія повернулась в острів, та імла була новим подихом острова, новим його життям, повним сили і чарів. В срібному кільці, що мінився сріблом, завирувала імла, під променем місяця з’явилась прозоро біла фігура. Арлін стояла дивлячись на імлу, не в змозі ні поворохнутися, ні піти, не впасти. Її щоками котилися сльози, а серце скажено гупало у грудях.

З кола визирнула елегантна істота, довге змієподобне тіло вкривала луска, чотири маленькі лапи з гострими кігтями були притиснуті до тулуба, хвіст вкривався гачковатими шипами, вище спиною розкрилися два розкішних крила, а голівку прикрашали довгі вуса, пара розумних блакитних очей, і два рожки. Створіння, дракон, вилетів з імли зробивши навколо Арлін коло. Дівчина наче паралізована вдивлялась в створіння, що глипало на неї оченятками, вона забула як дихати і не могла згадати. Місячний дракончик сів поряд з нею, він майже губився в імлі, що осіла островом, через свою прозорість.

Перший промінь місяця дарує дракону життя…

Дракончик тупнув передніми лапками об землю і срібляста імла осіла в землю. Дихати стало легше, повітря було легким і приємним, без відчутної напруги, тіло огортало спокій. Істотка всміхнулась до дівчини, на що та, так і не змогла хоч якось відреагувати. Побачивши промінчик місяця, маленька тваринка посунула йому свою блискучу мордочку. На мить Арлін здалось, що погляд дракончика став вкрай серйозним і дуже мудрим, в його очах читалось все життя цього всесвіту, що тепер наповнювало і його. Він легенько кивнув дівчині, здійнявши крило, від подуву яких у Арлін ледь захиталось волосся, і відштовхнувшись елегантно полетів, вслід за місячним променем.

Відродження дракона.

Якусь мить не було чути нічого, ніхто не рухався, нічого не рухалось. Все занурилось у суцільну тишу. Та недалеко здійнявся не людській рев, що лунав із самого серця, що розбилося на друзки.

– Ніііі!! Ні, ні ні!

Арлін здригнулась, тіло знову скував страх, вона швидко метнулась на звук. Пробігши менше ніж двадцять метрів вона помітила Ліама, він кричав тваринним криком, його руки притискали чиєсь тіло до грудей, а очима лились сльози. Наблизившись Арлін впізнала Ракель, і скрикнувши впала на коліна. Тендітна дівчина, з чорно синіми пасмами волосся, лежала на руках Ліама, а з її грудей стирчав ніж, навколо утворилась калюжа крові, замастивши і хлопця. Її шкіра побіліла, губи і щоки втратили свій колір, а на обличчя капали сльози Ліама. Він шепотів, палко шепотів до неї, благаючи залишитись, щоб вона ще раз взяла його руку в свою, щоб вона ще раз просто подивилась на нього. Та її години були злічені.

– Ракель. Люба Ракель, не покидай мене, ні, будь ласка. Не лишай мене, не розбивай моє серце...

Ліам плакав, все в ньому зламалось в одну мить; руки, ноги, тіло, душа – все розтрощилось, під силою люті, спустошення і страху, він втратив своє єдине і найпрекрасніше – своє кохання. Руки стискали дівоче тіло, а очі почервоніли від сліз.

Арлін обережно наблизилась, вона також плакала, а згодом плакали і всі. Ракель була найяскравішою зіркою цього народу, найщирішою і наймилішою, і в раз її світло згасло... стало холодно і темно.

Хлопець сидів з дівчиною на руках ще дуже довго, він виплакав всі свої сльози, віддав всю свою душу і ще довго нашіптував до Ракель.

– Моя люба Ракель, не лишай мене… Дай мені піти з тобою… Тільки не лишай мене самого… Будь ласка… 

Відвівши погляд Арлін змусила себе піти далі, вона повинна знайти Кельвіна, повинна дізнатися що з ним. Дівчина обійшла гору, що світилась від хвильок кристалів, крізь пекучі сльози, що стікали її щоками вона побачила два тіла. На секунду зупинившись, вона уривчасто вдихнула і швидко закліпала, змушуючи себе йти. Під деревами лежало двоє хлопців, вона обережно присіла біля хлопця з каштановими кучерями. Він спокійно лежав. жоден м’яз його не рухався, Арлін поклала йому руку на груди, крізь одяг там проглядалась рана від порізу, кров замастила сорочку яскраво багряними плямами.

Хлопець уривчасто вдихнув, ледь розплющуючи очі, Арлін мало не відсахнула руку, бачачи крізь сльози його мляву посмішку, його уважні очі, його втомлений вигляд.

Він живий.

Кельвін насилу взяв її руку в свою.

– Я з тобою, моя темна зіронька.