Розділ 35

Розділ 35

 Тільки життя змушує страждати. Померти не боляче. Померти - 

заснути. Смерть - це значить кінець, спокій. 

Чому ж тоді йому не хочеться вмирати?

Джек Лондон

Човен наближався до берегів рідного краю. Чутно було шелест одягу людей, що наближались до борту, щоб побачити, що там, на березі. На узбережжі швартувались ворожі кораблі, на березі скупчились корнетовці, що метушливо вдивлялись в корабель, що прямував по курсу. 

Вогонь розпочнуть як дізнаються що за корабель.

Та у всіх здіймалась тривога, не тільки у ворога, а й в Арлін, що знаходилась на кораблі, слідкуючи за об’єктами на горизонті, і не відчуваючи...

Не відчуваючи магії...

Місяць сяяв яскравіше ніж зазвичай, він пульсував білим сяйвом, що мерехтіло у хвилях. Різко у дівчині піднялась нова і стрімка хвиля страху, переживання за друзів, за народ. Все повалило на неї, одним ударом змушуючи відчути себе знову самотньою, без підтримки, наодинці зі своїм жахом, у темряві...

Ковток крижаного повітря і до розуму знов повертається ясність.

Або все дуже погано, або все добре.

Вона чекала на святих, ті що мали прийти за покликом сили, ті, що були ув’язнені в камінні, і чекала вона того, хто прийде з потойбіччя, бо Арлін знала, як здійметься хаос, він буде поруч. Корабель наближався до пристані, Арлін обвела поглядом людей, що боязко скупчились на палубі, чоловіки і жінки, діти та старці, дивилися на неї з надією. Капітан корабля, що стояв біля штурвалу зі співчуттям дивився на неї. Цього чолов’ягу Кельвін спеціально знайшов для дівчини, бо колись він ходив під під королівським прапором Вальтресу, та на Корнеті йому відрізали шлях до моря. А молодший принц турбувався про те, щоб дівчина могла довіряти команді, деякі з матросів також були з Вальтресу, а дехто і з інших земель. І Арлін була вдячна Кельвіну за його турботу.

Вони зупинилися, на причал вийшов командор, який покрокував до їхнього корабля.

– Від кого ви? – стримано запитав чоловік.

Капітан неквапно спустився на палубу, прямуючи до містка, та Арлін його випередила, ступаючи містком до причалу. Вона почула як на неї націлили зброю, з-за берегових споруд, та не зупинилася.

– Від правительки цієї землі, – відрізала Арлін, дивлячись прямо на командора, – від мене.

Погляд його дещо змінився, брови нахмурились, а губи міцно стиснулись. Схоже він боровся із думками що йому робити далі, наказів щодо дій йому не давали, він чітко бачив що правительку забрали.

Він кинув погляд на пасажирів корабля і знову глянув на Арлін.

– Ви втікачі?

– Схоже у нас різне уявлення, щодо повернення додому. – Дівчина дістала ордер на звільнення алінарів з королівською печаткою. – Ці люди повернуться живими і здоровими під захистом королівства Корнету.

Чоловік уважно читав документ, подекуди невдоволено дивлячись за спину Арлін і на саму дівчину.

– Документи вірні, та ви будете тут, з нами.

– У полоні?

– Скоріше в тимчасовому утриманні.

– А це щось змінює?

–  Так, для полону документи не потрібні.

Командор зухвало посміхнувся, він махнув в іншу сторону, закликаючи опустити зброю, до нього підбіг хлопчина років ледь зо двадцяти.

– Адам, проведи наших гостей до західної частини табору.

Хлопець кивнув, і вказуючи дорогу повів всіх до тієї частини табору, де схоже щось сталося, бо туди ніхто не бажав йти. Поки вони не далеко відійшли до командора підбігло троє озброєних людей, які із завзяттям почали перебивати один одного. Зі слів, що розчула Арлін, вона зрозуміла, що спротив магії впав і тепер корнетовці легко можуть пройти до кам’яниці. Ця новина ніяк не тішила дівчину і зробити щось з новою хвилею впаду сил, вона не могла.

У західній частині був скелястий берег, а на кам’яних брилах Арлін помітила піщинки фіолетового кольору – отруйний порошок. Вона зупинилась, роздивляючись цю частину острова, пилку майже не було видно, його вже здув вітер. Обернувшись до Адама, вона помітила його схвильований погляд, що метався туди сюди і слідкуючи за лісом. На піску дівчина помітила цівки крові, що тягнулися так, наче когось тягнули.

– Що тут сталося? – Арлін перехопила погляд хлопця і звузивши очі вимагала від нього негайну відповідь.

– На... на нас... на нас напали з лісу, було вбито двох і ще трьох поранено. Здається то були тіні мороку. – Він з під лоба дивився на неї, навіть у полоні вона вміла виглядати загрозливо і прекрасно. Хлопець затинався і часто метався поглядом у сторону командора.

Дивно, у Мороку не може бути отруйного порошку. 

– Я залишаю вас тут, хлопці подбають, щоб ви не втекли.

І з цими словами Адам покрокував назад до табору, а до них наближались декілька гвардійців. На неї перелякано і благально дивилися алінари, що стояли навколо.

– Ми приїхали на рідну землю, аби нас ще тут у полоні тримали? – вигукнув один із них.

Арлін обвела всіх поглядом, роздивляючись їх обличчя, розгадуючи їх думки і сподівання.

– Я роблю все що в моїх силах, і сподіваюся моїх сил досить аби привести себе і вас до дому.

– Ми не відчуваємо магії.

– Я теж її не відчуваю, і в мене є два варіанти розвитку подій. Або все пішло не по плану, або все діє як і має діяти.

– Обнадійливо.

– Знаю, та іноді потрібно покладатися на інших.

На вулиці ставало дедалі холодніше, а місяць все більше виблискував своєю білою яскравістю. Ніч була довгою і непередбачуваною. Біля вогнища на прицілі вони просиділи не більше двох годин, іншою частиною пожвавлювався рух у напрямку міста – магія вже не захищала острів.

Перший постріл. Впав один з гвардійців.

Другий постріл. Впали всі гвардійці.