Розділ 32

Розділ 32

 У темряві все завжди здається цікавішим.

Лі Бардуго

Ущелина Веста-флюмер, з бурхливою рікою, що зносить все на своєму шляху. Річка крутилась і звивалась шаленим потоком долаючи відстань, падаючи на порогах і знову відновлюючи свою силу. Тут було холодно, вода крижана, що зводить суглоби, масивні кам’яні стіни ущелини простягалися далеко вглиб острова, похмуро давлячі на свідомість. Туман, що здіймався в ущелині таємниче нависав чекаючи на когось, в країні без люду.

– Халін!

– Так Аззе?

– Ми знайшли це місце.

Халін оглянула цю таємничу прірву, всередині якої шуміла з гуркотом вода, туман обмежував огляд, він таємниче плівся, дослухаючись до життя природи.

– Урвище Веста-флюмер, про яке оповідається в записах.

– Так Халін.

До них приєдналася і решта команди центру.

– То де нам шукати ті чарівні камінчики? – прохрипів Еден.

– Зараз подивимося, – Халін обережно дістала мапу з сумки, – ось простягається урвище. За легендою цією рікою плив сам Вестар, розносячи дари людям, і за останньою його подорожжю річка впала й помчалась по скелям і порогам, набираючи швидкість. То кажуть, Кеспар вибратись хоче. Все що віз Вестар затонуло у цих бурхливих водах, а на кам’яних стінах і зараз можна знайти золото та срібло, п’ять кристалів освітлюють по ночі річку, раз на цикл відродження.

– Невже потрібно буде пірнати? – застогнала Нерея, – Там же найлегше втопитися. – Дівчині допомагав пересуватись Роні, та спиралась на його плече, кульгаючи на одну ногу.

– За оповідями, п’ять дів виринають із води несучи в капсулах камінь-зорю на дарунок своєму пану, думаю це те, що нам потрібно.

– То нам ще й доведеться з дівами битися?

– Гадки не маю, може і так.

– Зачекай, – приєднався до них Роні, – ти щось казала про Кеспара, ми ж його не викличемо?

Халін схилила голову.

– Ні, у нього немає храму, він з нижчого світу. Світу пітьми.

– А що то за цикл відродження?

– Наша планета має зірку, що завжди сяє яскравіше за всі інші, і знаходиться чітко над нашою віссю, через що, нам здається що вона завжди над нами, – почав пояснювати Азз. – А інші зірки ходять по небосхилу. Ця зірка знаходиться у так званому “серці” нашого зоряного дракона.

Всі сіли відпочити і уважно слухали, подекуди переглядаючись один з одним.

– Раз на тисячу років і дев’ять днів, дракон оновлює свою силу, його серце живе в нашому острові, тому і оновлюється наша магія.

– Започаткуванням циклу оновлення, – продовжила Халін, - став день коли дракона запечатали в землі, земля стала дихати магією. З того часу таємний культ, став вести спостереження, що важко беріг свої записи і передавав їх із покоління в покоління, записуючи важливі літописи. Через тисячу років і три дні, сталося диво, земля наповнилась туманом, що наповнювався фіолетовими іскрами, а на небі здійнявся повний місяць, світло його ходило по зіркам на землі, що рівно сходились з сузір’ям на небі. Магія неначе зникла, ніхто її не відчував, та вона була повсюди, земля стала рівно до сузір’я і всіх засліпило світло. Почався відлік нової епохи, так проходить збалансування магії, її оновлення.

– Оце так цікаво...

– Вивчення історії тобі і не таке розкаже, – всміхнулась Халін, з минулого оновлення вже пройшло тисяча років, це було на святі відродження місяця. І вже минув тиждень, зі свята, отже у нас є ще тільки два дні, щоб скористатися оновленням магії і здобути прихильність нашого дракончика.

– Як це все складно, – знову застогнав Роні, – і як це тільки все пережити і запам’ятати.

– Цікавість, мій друже, цікавість.

Халін хитро зблиснула очима і обдарувала хлопця таємничою усмішкою.

– Отже чекаємо на прекрасних дів? – всміхнувся Азз.

– Так, братику, – схилилась над ним Халін, – мрій щоб вони не затягнули тебе під води річки.

– Після твоїх розповідей Халін, так і хочеться замкнутися десь у кімнаті під ковдрою.

– Завжди будь ласка.

Дівчина змахнула своє волосся і пішла вперед. Вони знаходились перед ущелиною, їм потрібно було спуститися вниз кам’яною стіною, тут була майже що степова місцевість, подекуди обрамлена кущами та деревами. Пів дня в них зайняла небезпечна подорож вниз.

 ***

Над вечір вони облаштувалися в одній із заглиблень в скелястій стіні, шум води неймовірна заважав спілкуватися. Тут було холодно і вогко, що членам команди довелося одягнути ще шар одягу і грітися біля зірки.

– То коли це повинно початись? – запитав Роні.

– Вже майже північ, тому скоро, – тремтячи від холоду процокотіла Халін, та не встигла вона щось додати, як річка ожила сяйвом.

Промінь місяця потрапив на один із коштовних камінчиків в стіні, і за ним ожили інші, шматочки золота і срібла відбивали місячне проміння, мов зірки в долині масивних скель. П’ять точок по всій річці засяяли блакитним сяйвом, на тих місцях вирувала вода, і крізь неї щось винурювало.

– Почалось, – прошепотів Азз, – хутко всі по місцях!

Друзі розбіглись по позиціях, за їх планом, кожен мав за допомогою ласо (які їм роздав Ліам) зачепити кам’яні тубуси, що їх за легендою несуть діви. Тож, вони стали на позиції, навпроти місць де вирувала вода.

З води показались голови жінок, вони були примарно прозорі, мов відгомін минулого, з сяючою блакитною оболонкою. Очі в них були прикриті, вуста ледь розтулені, немовби для співу, дівчата були худі, їх тіла були обгорненні білою легкою тканинною, а у волоссі зоряний обідок. Вони виглядали не живими і не мертвими, у їх руках знаходився кам’яний тубус, які вони несли крізь вітер і тендітно ступали по хвилях річки.

  Молю зірок надати світла,

  А місяця надати путь.