Розділ 31

Розділ 31

 Ніщо на цьому світі не змусить мене ненавидіти тебе.

Райчел Мід

– Сюди! На поміч!

Жіночий вереск прокотився замком.

– Король! Королева! Принц!

– Що з ними?!

– Скоріше! Цілителів!

Весь замок шумів як вулик, всі слуги збіглись в їдальню, всі ахали і охали, кричали і верещали. Зала була схожа на озеро, з білими лебедями-слугами, три сірі качки-королівської сім’ї, які без відчуттів лежали на своїх місцях, і хижак, якого всі вважали зломленим, ніхто не чекав на гострі зубки, мов хмара плив і ховався. На вулиці палав місяць, і сяяли зорі, то була пізня вечеря у колі сім’ї, замок був усіян свічками, наближалась ніч.

Король Іларіон, Королева Алеста і старший принц Матьє, лежали без відчуттів у своїх стільцях, келихи перекинуті, біла скатертина залита червоним вином, на столі парувала майже незаймана їжа. Все неначе поставили на паузу, тільки прислуга і цілителі вже кружляли на цьому проклятому озері.

Самотній промінь місяця, ковзав білим муром, відбиваючись у колонах, на підлозі. Місяць знав куди більше, і він стрімко вишукував того, хто керував усім цим з пітьми, з тіні, що так ненависна, та водночас захист, від зайвих поглядів.

Навіть у таємничого, срібного світла місяця, є темний бік – що ховає свої страхи, свою злість і можливо – помсту… 

 ***

В кімнаті було тихо, ледь доносилися звуки з першого поверху. Ця кімната відрізнялась гамою кольорів від всього замку, вона була темніша, з елементами темного дуба, темно багряним текстилем і напевно була як і власник – відрізнялись. Вікно відчинене, через нього проникало холодне повітря, що спокоєм пливло кімнатою зачіпаючи собою палкі свічки.

В дверній шпарині клацнув замок, вітер зашелестів шторами, двері прочинилися. В них стояв Кельвін, зосереджений і напружений, він дивився на свічки, на вікно, вдихаючи морозне вечірнє повітря. Позаду майнула тінь, неначе кішка вона накинула тканину на очі хлопцю, ледь затягнувши. Вони стояли обоє дослухаючись до дихання і рухів один одного.

– Якщо ти думаєш, що я здійму варту, то можеш не переживати, скоріш за все тоді я буду вже мертвий, – його голос був хрипким, повільним і глибоким.

– Ваша величність, – Арлін зробила красномовну паузу, – тільки ви мені в змозі допомогти і ви це зробите.

– Ваша величність?

– Ти тепер регент короля, інші я думаю не в змозі правити.

Арлін відчула як хлопець ледь здригнувся.

– І ти хочеш, щоб я звільнив тебе і твоїх людей.

– Так, майже так.

Зависла невелика пауза, вона була приємною і не важкою. Кельвін обережно підняв руки до плечей, там Арлін тримала тканину на його очах. Хлопець обережно взяв її руки в свої.

– Дивний сьогодні вечір, і мені здається я знаю одну дівчину, яка мов та ілюзіоністка вправляє всіма тінями.

Він обережно викрутився, ловлячи момент її розслаблення. Тепер він був в її обіймах, її руки замикались на його шиї, а він хитро дивився на неї своїм спокійним поглядом. Дівчина була у темно синій сукні простого крою, з широкими рукавами обрамлені молочним мереживом. Її волосся було наспіх закручене і заколене шпилькою. Хлопець нахилив голову набік розглядаючи Арлін. Очі відтінку криги споглядали на нього з під густих вій, вона була впевнена, хоча можна було і помітити, що це було не за її планом. Кельвін ступив крок, даючи дівчині спертися на стіну, і одним плавним рухом розпустив її волосся вивільняючи довгу шпильку. Її туманно біле волосся спало хвильками на плечі і груди.

– То ось як ти відчинила та зачинила двері, – Кельвін зиркнув на золоту шпильку.

– Це потрібно було лише аби звільнитися з покоїв, і прокрастися до твоїх.

– Захоплююче, – його очі наблизились, – а що ти зробила з королівською сім’єю? Все ж твоїх рук справа.

– Так, – вона грайливо провела рукою по його щоці, – визнаю, це було нелегко, та я їх не вбила. Вбивство то найлегший був би спосіб, та тоді ти ненавидів би мене.

Він з цікавістю звузив очі і здійняв брову.

– Довелося робити відвар однієї отрути, яка паралізує жертву, мало не до стану смерті, та не вбиває.

– І це ти цим виказуєш своє милосердя?

– Дякуй що не вбила.

– Дякую. Та просто так отруту не підільєш.

– Правильно, їжа королівських осіб двічі перевіряється, – дівчина дозволила себе оглянути лице Кельвіна, – не важко було отруїти. Важко було дізнатись хто сьогодні підставляє своє життя спробоі вбивства. Та я і це зробила. Одним підлити отруту, іншому протиотруту. Квітка аконіту.

– Гаразд. Де ти її дістала?

Вона посміхнулась своєю хитрою посмішкою.

– Та рослина росте у вас під замком, та ви її навіть не помічаєте.

Хлопець не відповів, він заправив їй пасмо волосся за вухо, проводячи великим пальцем від вуха, по шиї, спускаючись плечем.

– А як ти знала, що там не буде мене.

– Бо ти був відволічен чарівним озером, чи не так? – вона пильно вдивлялась в його очі, впевнено піднявши голову. – Чи не тому від тебе віє свіжістю води і холодного вітру?

– Твоїх рук справа, чи не так? – хрипко протягнув хлопець.

– Що ж, лише трішечки. Лише кілька маленьких блукаючих зірочок.

– То і за це я маю подякувати?

– Можна.

Погляди обпікали один одного, дихання пришвидшувалось, а кров пульсувала у венах пришвидшуючи потік. Відстань між ними була до нестями малою, кожен відчував гарячий подих другого.

– Тепер ти – регент. І можеш зробити багато чого, вважай, що все це я зробила для тебе.

– Твої слова як отрута, занадто солодкі. Бо насправді ж тобі потрібна моя допомога.

– Звісно.

Арлін піддалась вперед, виплутуючись з пастки, тепер вона вела. Вона потягнула за тканину на його шиї, наближуючи хлопця до себе і тягнучи за собою. Дівчина повела його до стола, не руйнуючи зорового контакту, на столі лежали папери, ємність з чорнилами і пером. Вона сіла на край стола, садячи хлопця за стіл.