Розділ 30

Розділ 30

 Досвід вчить нас, що трапляється завжди несподіване.

Анна Елеонора Рузвельт

Крізь гілки ялин пробивалось вранішнє сонце, воно крізь хмари пробивало своє промені. Ранок був ще дуже раннім, у повітрі стояв туман, на деревах і траві блищала імла, холодний вітер кусав шкіру.

Ліам відстояв на вахті пів ночі, де йому трапилась тільки білка, що швидко бігла серед дерев і декілька пугачів, що ухали недалеко від них. Скоро він змінився з Аланом, який ледь прокинувся, аби стати на пост. Ліам зняв із себе грубу накидку і улігся поруч з Ракель, яка в на пів сні пригорнула його аби зігріти. Так вони і спали до ранку.

Алан ходив ззовні біля печери, насолоджуючись ранковою памороззю і розминаючи затерплі кістки. Також, він набрав води у відра з закрижанілого струмка і поставив їх у печері. Згодом встала Джиліан, вона куталась в теплий одяг і не вдоволено стогнала. Вона вийшла з печери, де на камені зустріла Алана.

– Добрий ранок! – Бадьоро привітався Алан.

– Добрий, – буркнула дівчина. – Все тихо було?

– Так, все добре. Тут холодно, заходь до печери, скоро всі повинні прокинутись, чаєм зігріємось.

Джиліан ще раз втянула носом холодне повітря і попленталась назад у печеру. Там вже прокинувся Ліам і Ракель, вони перешіптувались про щось, Ракель лягла йому на груди, а він гладив її плече. Рек все ще спав.

– Добрий ранок, – тихо мовила Ракель усміхаючись до Джиліан.

– Добрий.

Джиліан встала над водою переливаючи її у казанок аби нагріти.

– І так, – в печеру зайшов Алан, – який у нас сьогодні план на день?

– Попити чаю, – буркнула Джиліан.

– Поснідати, – запропонувала Ракель.

– Ну а можна віднайти кристали, – усміхнувся Ліам.

– А можна поспати, – застогнав Рек, перевертаючись на іншу сторону.

Друзі переглянулись і засміялись.

– Що ж, тоді причепуримось, поснідаємо і можна йти на місію, – всміхнувся Алан.

Так у печері почали вмиватися кип’яченою водою, Ракель і Алан готували щось смачненьке з журавлини, яку знайшов хлопець у лісі. Вони зварили солодку кашу з ягодами і зробили чаю, солодкий аромат неймовірно ширився печерою, та всі переживали, що на цей аромат хтось прийде.

Однак гостей, на щастя, так і не з’явилося, лише декілька зайців стрибали поряд на свіжому снігу, обережно принюхуючись до аромату.

– Вони такі кумедні, – озвалася Ракель, простягаючи зайцям трохи ягід.

– І милі, – визирнула із-за спини Джиліан.

– Дівчата, ходіть сюди, – покликав їх Ліам.

Хлопці сиділи за столом, на якому парували горнятка з чаєм, навіть Рек, невдоволений сидів за столиком і роздивлявся мапи. Дівчата підійшли, беручи у руки чашки теплого напою.

– Отже, перше що нам потрібно зробити, це знайти всі гранатові кристали, які позначені на мапі, – Ліам вказав на чотири точки, – ми розділимось. Найнебезпечніше це точка на березі, там де зараз корнетовці, інші три серед гущавини лісу.

На мить всі замовчали, роздумували над своїм маршрутом.

– Алан, – озвалась Ракель, – ти знайшов храм?

Хлопець підняв очі на дівчину пригадуючи.

– У текстах пишеться про колоподібну споруду з мармурових колон, обплетена лозами у серці лісу, храм богині Есмері.

– Цікаво.

– Я думаю, – повільно почав Ліам, – Рек і я підемо за каменем на берег, там небезпечно, ми повинні впоратись. Ракель, Джиліан ви шукаєте у самому лісі, а Алан веде нас до храму. Всі згодні?

– Так, – кинула Джиліан.

– Ти гадаєш я тобі там так знадоблюсь?! – галасував Рек.

– Звісно, мені потрібен саме ти.

– Для приманки?

– Ні, що ти, хоча подивимось. – Ліам хитро посміхнувся.

Очі у Река округлились, всі розсміялись з його виразу обличчя.

– Гаразд, я спробую, – мовив Алан.

Всі мовчали чекаючи відповіді Ракель.

– Ракель? – лагідно подивився Ліам на дівчину.

– Що ж, гаразд... – вона казала повільно, невпевнено.

– Все буде гаразд, – запевнив її хлопець.

 ***

День виявився сонячним, та сонце не гріло. У лісі було холодно, дерева щільно росли один до одного, закриваючи все своїм гіллям. Три камінці, судячи з мапи знаходились вздовж густих заростей. Джиліан боязко озиралась, звіряючись з мапою, її непокоїла тиша, та водночас шум дерев од вітру. Ракель ходила повністю у своїх думках, виглядала вона втомленою і засмученою. Вони ходили вздовж заростей, чіпляючись за голки кущів, і вдихаючи лісове холодне повітря.

– Стій, – раптом вигукнула Джиліан, що Ракель мало не впала.

– Що?

– Тут щось має бути.

Дівчина нахилилась біля неприродного кола низеньких кущиків, що перепліталися між собою, утворюючи захисну стінку.

– І підозрюю що я права.

Вони обережно наблизились встаючи так, щоб не поколоти собі ніг і рук. Джиліан обережно розкопала шар снігу, під ним була вогка земля і дивний візерунок. То була кам’яна плита, під невеличким шаром ґрунту, розчистивши цю ділянку, дівчата побачили символ дракона, з яскраво вираженою зіркою, яка була і на мапі. Ракель і Джиліан переглянулись, друга обережно підділа плиту і потягнула на себе. То виявився кам’яний тубус, невеличкої форми, з візерунками і подекуди зруйнований від часу.

– Крути верхню частину, – підказала Ракель.

Джиліан обережно почала крутити верхню плиту, вона легко піддалась і замість кам’яних стінок з’явився пустий простір, всередині якого миготів червоний камінчик.

– Другий, – видихнула Джиліан.

– Отже тут і третій та четвертий, – озирнулась Ракель, і впевнено покрокувала далі.

***

Алан не далеко відійшов від того місця де залишив дівчат, він зайшов у глиб лісу, де дерева росли тісно один до одного, а кущі затуляли будь яку дорогу. Він йшов крізь них, дряпаючи свої руки та ноги, йшов за одним маршрутом і за одним відчуттям – там щось є. Шляхом дерева почали вимальовувати коло, гілки спліталися формуючи бар’єр, а кущі прикривали низ.