Розділ 27

Розділ 27

 Несподіванки завжди поряд із нами.

Гаррі Стівенсон

Серед лісу команда заходу знайшла печеру в одній з прірв, яка поверху заросла ялинками та кущами ягід. Упевнившись, що неглибока печера не зайнята хижими тваринами, було вирішено зостатися тут.

Набравши трохи впавших гілок ялин, вони розстелили їх в одній частині печери, як підстилка і зверху застелили спальниками. На облаштування тимчасового укриття пішло пів дня, тож час близився до вечора. Вони розпалили невеличке вогнище, хлопці спіймали дику курку і вже прокручували її над полум’ям в очікуванні смачної вечері. Ракель разом з рудоволосою Джиліан весело розмовляли та варили кашу в казанку поруч.

Ліам стояв на вході в печеру й щось виглядав, вони домовились між хлопцями сторожити вхід по черзі. Ущелина добре ховала все що знаходилось в ній, а поруч протікав струмок. Близилась морозна ніч. Ракель поглядом слідкувала за Ліамом, вечеря була майже готова, й всі з нетерплячістю чекали на смажену курку.

– Ти тут ще не змерз? – Ракель обережно підійшла до хлопця, закутуючи його плечі в ковдру.

– А ти хіба дозволиш? – на його вустах ковзнула посмішка, а в очах дражнились бісики.

– Ходімо, бо Алан зараз захлинеться своєю слиною.

Ліам розсміявся відриваючись від стіни.

– Я його розумію. Аромат справді неймовірний.

Вони приєднались до компанії, яка вже з радістю накладала собі кашу й шматочки м’яса, а також розбираючи буханець хліба.

– Неймовірна смакота, – з повним ротом застогнав Алан від насолоди. Всі не втримались від сміху.

– Свіже повітря і силові тренування далися в знаки, – заговорила Джиліан, відкидаючи довге волосся назад.

Якусь мить в печері було чути лише шум від брязкання ложок по тарілках і задоволені мугикання. Потроху їжа закінчувалась, а на вулиці вже стемніло, десь біля берегу іноді чулись постріли, які змушували здригнутися, та далі звук не йшов.

Сьогоднішня ніч видалась майже безхмарною, зірки поблискували крізь хмарки, а місяць суворо виринав в темряві. Якісь невеликі звірі проскакували повз печеру, та не наважувались на більше. Все потроху затихало та занурювалось в нервовий сон.

Наостанок команда вирішила заварити чай, щоб зігрітися, а посуд вирішили помити біля струмку. Навантаженні посудом Ліам і Ракель наважились піти до струмку, крок за кроком вони віддалялись від схованки.

Ракель присіла промити посуд, доки Ліам запалював зірку-провідник для світла. Їх подих перетворювався на хмаринки пару, що вилітали в морозне повітря, вода була колюча від холоду. Дівчина старалась працювати швидко, вона мила тарілки, а хлопець ложки. В обох руки почервоніли від холоду, хотілося скоріше до теплого чаю.

Спалах світла.

Темно фіолетовий вогник спалахнув і згас десь в струмку.

Ракель і Ліам переглянулись. Дівчина здійняла обличчя вгору до зірок, над ними спалахнула зірка, що виринула з клаптику не зчепленого хмарами неба.

– Гранатове каміння... – прошепотіла Ракель.

– Думаєш?

– Судячи з сузір’я, то думаю так.

Вона нахилилась туди, де спалахнув вогник, а зірка-провідник потягнулась за нею.

– Ти його бачиш? – пошепки запитав хлопець.

– Ні, але в мене з’явилась ідея.

Ракель випростала руку вперед, долонею вгору, очі вишукували ту зірку з сузір’я дракона, та її затулила хмара. Вона стримано вичікувала коли клаптик неба проясніє і дочекалася. Як тільки було видно зірку Ракель направила імпульс сили силкуючись спрямувати її на зорю, світло якої відіб’ється в камінчику. І на диво це спрацювало. У річці майнуло сяйво, на кам’яному дні в кристальній воді блиснув промінчик.

Дівчина швидко запустила руку в берег, подавляючи судоми від крижаної води і дряпаючих шкіру каміння. Вона рукою розбирала кам’яне дно від чого здійнявся мул, який заважав побачити чи є там гранатовий камінь. На обличчі Ліама читалось занепокоєння. Рука вже майже нічого не відчувала, лише біль від холоду, що судомами пульсували вздовж всієї руки. Пальці вкрились подряпинами від гострих камінців, та тамуючи біль, зціпивши губи, Ракель намацала плоский круг, з рівним різьбленням. Вона підділа пластину пальцями, намагаючись витягнути і з четвертої спроби вона піддалась. З річкового потоку виринув кам’яний тубус, з пласкими різьбленими пластинами по краях.

Тремтячи від холоду Ракель оглянула таємничу знахідку, всередині якої миготів чистий, червоний кристалик. Ліам мить дивився на дивний камінчик, другу мить він ростискав дівочі пальці, що помітно зблідли і тремтіли. Кам’яний тубус він обережно поклав у свою сумку.

– Ходи сюди... – нашіптував хлопець, вони виструнчились, Ліам дбайливо загорнув руки дівчини в свій шарф, намагаючись їх зігріти. Ракель всміхнулась шморгаючи носом.

– Ми знайшли перший камінчик!

– Ти знайшла і дістала його.

Очі хлопця дбайливо оглядали дівоче личко, яке розчервоніло від морозу, вони обидва трусилися від холоду, тож взявши посуд, побрили  до печери.

 ***

Вхід до печери затягнули цупкою тканиною, аби утримати тепло всередині. Замерзлі і тремтячи в хованку ввалились Ліам з Ракель.

– Святі, – в мить підбігла Джиліан, – що ж ви так довго!

Скинувши сумку з плеча, Ліам простягнув її до Джиліан.

– Ось чому.

  Дівчина розгорнула тканину і з шоку мало не впустила.

– Це гранатовий камінь?..

– Так, – шморгаючи носом, погодився Ліам.

В спальних місцях де всі сиділи горів синій вогник від якого ринуло тепло. Доки Джиліан в потрясінні оберталася до інших щоб показати знахідку, Ліам всадив Ракель навпроти вогника, накриваючи її пледом. На невеликому столику він помітив два кухлика з чаєм, над якими здіймався пар. Взявши один він сунув його в руки Ракель, яка вже перестала тремтіти.

– Ракель знайшла його в струмку, він перегукувався з зіркою в сузір’ї нашого дракончика, – розповів Ліам і сам сідаючи з чаєм, ближче до теплого сяйва.