Розділ 26

Розділ 26

Злі - це лякливі люди, які б'ють зі страху, що їх вдарять.

Бернар Вербер 

В Корнеті плавно наступав день, сонце пливло над містом, не гріючи, а лише ковзаючи поверхнею. Арлін задумавшись вдивлялась крізь вікно своєї кімнати, вона не збиралась сидіти тут та чекати на щось, що їй не розповідають. Прийшовши зі сніданку, вона переодягалась в більш зручний одяг, це була чорна сукня з легких тканин, широким мереживним поясом і глибоким V вирізом. Зверху вільна накидка з широкими рукавами, повністю розшитою золотими нитками. Діадема з рубінами змінилась на широкий позолочений обідок, а на шиї звисало довге намисто. На руці мерехтів її перстень, який Арлін крути на пальці вітаючи в думках.

Повертаючись до реальності вона почала ходити колами по кімнаті. Дівчина різко зупинилась, їй сяйнула думка прогулятися вуличками міста, може щось вивідати у місцевого населення. Підійшовши до столика вона зняла з себе всі занадто масивні прикраси, одягнула високі чоботи й накинула на себе теплу накидку з каптуром обробленим міхом. Кинувши погляд на двері, вона висунула шухляду, в яку поклала свою шкіряну кишеньку, яка в’язалась на стегні. Крім маленького записника там розмістився мішечок з фіолетовим порошком, який дівчина обережно помістила у свій рукав.

Вона вийшла з кімнати, біля дверей чатували вартові.

– Міс Лореза, ви кудись зібрались? – подав голос один з них.

– Так, прогуляюсь зимовим садом, – без тіні сумнівів відказала Арлін.

– Вам не можна покидати кімнати, – вартові загрозливо сунули, блокуючи двері.

– Як шкода.

 Заховавши дві руки за спину, Арлін швидко вхопила ледь сильний потік магії, що в її лівій руці перетворювався на темний туман, всередині якого, серед мерехтливих зірок засяяла руна-сузір'я Іса – зупинка, уповільнення. З рукава правої руки вона висипала невеликий вміст порошку, змішуючи його з руною. 

– Гей…

Арлін помітила, що чоловіки кинули нервовий погляд на амулети на своїх грудях, які випромінювали жар. Та не встигли вони і зрозуміти все, як дівчина дмухнула їм в лице порошок, що одразу потрапляв в очі та осідав в легенях від пришвидшеного, нервового дихання. Порошок з отруйної квітки у суміші з руною одразу ослабили чоловіків, від чого ті, закочуючи очі попадали на підлогу, перед дверима.

Зачинивши двері, і ледь помітно всміхнувшись, Арлін мов тінь линула коридором. Оминаючи вартових, пірнаючи у нові і нові коридори, намагаючись у пам’яті не втратити головної дороги. Пройшло достатньо часу, поки вона опинилась біля виходу для слуг, який вів у внутрішній двір, а через нього й до задніх воріт. Головне було не показуватись слугам, старатися як тінь проходити між кам’яних стін. Декілька разів вона мало не стикнулась ніс в ніс з садівником і кухаркою, та вона вдавала з себе заклопотану фрейліну, на шляху вона прихопила кошик, які стояли стопкою біля кухонь.

І ось, невимовно радіючи, вона перетнула стіни замку, стараючись не привертати зайвої уваги. Серед скель, де знаходився замок, Арлін знайшла стежку, яка спускалась з пагорбу у місто. Холодне повітря щипало щоки, та Арлін була рада холоду, рада що змогла вибратись ненадовго за межі замку.

Вона йшла поринувши у свої думки, що не помітила, як до неї під'їхав віз, його тягнув схудлий блорімаг.

– Агов, міс, – озвався чоловічий голос.

Арлін призупинилась побоюючись, що це можуть бути стражі, та обернувшись, вона помітила хлопчину. Він привітно посміхнувся їй.

– Чого це особа при дворі, ходить без возу?

Брови Арлін поповзли вверх, сухо прогортуючи відповіді.

– Особа при дворі? – натомість перепитала дівчина, не може бути такого, що її одразу впізнають.

– Смію припустити, що ви королівська фрейліна, дивлячись на ваш не дешевий одяг.

– Чого ж вже не королева, – Арлін дозволила собі лукаву посмішку.

– Бо королеви їздять в розкішних возах, у супроводі стражі, – всміхався хлопець, – ви прямуєте у місто?

– Так.

– Дозвольте вас підвезти?

– Хм, моя прогулянка планувалась в самотності.

– Думаю моя компанія вас не обтяжить, тим паче дамі не можна гуляти одній.

Арлін всміхнулась і вирішила погодитись. Вона сіла поруч з хлопцем ляснули поводи і створіння рушило. Віз торохкотів кам’янистою дорогою, голі дерева скреготали від вітру.

– То ви справжня фрейліна, так?

Знав би ти хто я.

– Так. А ти хто?

– Ноа, працюю в зимових теплицях, неподалік нижнього села, – він широко всміхнувся і подивився на Арлін.

На його худому обличчі зблідніли веснянки, очі медово карі, а з під товстої шапки стирчить темний чуб.

– То це правда, що в замку перебуває сама королева алінарів? – з захопленням запитав хлопець, – Кажуть вона неймовірної вроди.

– Неймовірної вроди? – усміхнулась сама до себе Арлін.

– Скоріше неповторна, говорять вона виглядає як місячне сяйво, блакить очей мов дорогоцінне каміння, а волосся то білий водоспад. Це правда? – не вгавав Ноа.

– Мені не доводилось її бачити, – збрехала дівчина.

– Стільки всього зараз відбувається у тих магічних краях, тут доходять лиш чутки.

Вони замовкли, перед ними виростало місто, з гамірними вулицями, великою кількістю крамничок і таверн. Вулицями скреготіли вози і цокали істоти, повітря насичене алкоголем і випічкою. На окраїнах міст в акуратних малих хатинках жили селяни, а чим ближче до центра, тим більше зустрічалось чоловіків в розшитих плащах і жінок у сукнях з каптуром, оздоблені стрічками. Подекуди проходили групи жінок, які жваво гомоніли, кидаючи погляди на замок, з поодиноких вуличок брязкали бронею сторожі. 

– Вас висадити в центрі?

– Так, дякую. А куди ти прямуєш?

– Через місто до сусіднього села, за товаром для торгу.

Візок зупинився, вони стояли на головних вулицях, пахло гарячою випічкою і дорогими парфумами.