Розділ 25

Розділ 25

Темрява — це не більше ніж темрява, але в тінях може

 ховатися будь-що.

 Террі Пратчетт 

– Не сподівайтесь на розкішну вечерю, – дівчина відкинула своє коротке волосся кольору меду, – припаси потрібно берегти. 

На ній була біла сорочка з вишитими манжетами і коміром, шкіра приємного кавового відтінку, на обличчі красувався розсип веснянок, а вуста вигнуті в зухвалій усмішці. Вона поралась біля імпровізованого столика в підземеллі, в спеціальній конструкції сяяло синє світло гарячої зірки, яку використовували для приготування без можливості розвести багаття. На пательні підсмажувався хліб, а поруч шматочки м’яса, запах роздавався неперевершений завдяки приправі. У всіх в печері бурчав живіт, в очікуванні на їжу.

– Я принесу води на чай, – гукнув Ашшу.

Центральна і Східна команди зупинились у довгій печері, вона була неймовірною, її стіни густо покривали кристалики солі синюватого відтінку, всередині яких знаходились лялечки метеликів, що випромінювали ледь яскраве, смарагдово-синє сяйво нагадуючи зоряне небо. Це місце нагадувало таємниче царство, здавалось що звідкись з тоннелей вийдуть прекрасні німфи з краплинками-кристаликами у волоссі, що світяться примарним сяйвом. Це місце заворожувало, маленькі життя чикали на своє народження у тисячах кристаликів, застигнувши на мить у часі.

Вони всі вирішили заночувати тут, всі були виснажені дорогою без відпочинку і хотілось їсти. Довга дорога підземними тунелями, що то звужувались, то розширялись до неймовірних розмірів. Небезпечні і гострі сталактити та сталагміти виринали з підлоги і стелі, що не раз ускладнювало пересування. Печера була волога, алінари створили декілька кульок світла, які ширяли у повітрі коло них.

– Барті, що ти робиш? – Сіара сіла поруч з рудим, м’язистим хлопцем. Він щось обережно виводив на листі блокнота.

– Я намагаюсь замалювати це прекрасне святе місце, – з захопленням в голосі швидко мовив він, – воно прекрасне, це місце повинно бути записане в архівах.

На папері у хлопця вимальовувалась копія печери, його майстерні рухи олівцем до найменшої деталі передавали чарівливу атмосферу цього місця, що не могло не дивувати. 

– Ти вже виявив де воно знаходиться?

Хлопець зам’явся і прикусив губу, та його очі які випромінювали щире захоплення і метались по стелі. До них підійшла Калліра, її вигляд неначе кидав виклик, губи обдаровані хитрою посмішкою.

– За моїми даними, це за хребтом дракона, близько до центру, – дівчина вказала на мапу, яка лежала поруч, на її обличчі читалось вдоволення. У хлопця спалахнули щоки, і він трохи невпевнено глянув на Калліру.

– Що там з вечерею? – порушила тишу Сіара.

– Нерея щось чаклує над казанком, – відповіла Калліра і вони всі повернулись в сторону імпровізованої кухонної частини, – Ашшу схоже намагається врятувати ситуацію.

Всі троє не втримались від сміху.

– Ви зневажаєте наші намагання, – посміхнувся Ашшу, обернувшись на сміх.

– Ми всі віримо у краще, – з удаваною серйозністю промовила Сіара, та тут таки всміхнулась не втримавшись.

І вони поринули в легку бесіду і сперечання що до їстівності майбутньої вечері, та на диво запах розносився смачний. Бесіда була затишна й додавала спокою і комфорту, неначе в мінливій безпеці. Хтось розповідав про найвіддаленіші зірки та галактики, інші про сім’ю та коханих, треті розповідали про міфічних створінь та давні легенди, а хтось забавлявся вогниками зірок.

Наче все повернулось до трьох років назад, коли ситуація ще була контрольована, спокійна, люди раділи від доброго правління сім’ї Лореза. Проблеми вирішувались легко і невимушено, а зараз інші часи, складні і непередбачувані, а стабільність потрібно повертати. Одне залишається спокійним, всесвіт, такий же неосяжний і мертвий, зорі мовчать та нічого не кажуть, аби ти розкрив їм душу. Не перебивають, просто слухають, все розуміють та закутують тебе в солодкі, теплі обійми.

– Запрошуємо всіх на вечерю! – з урочистістю мовила Нерея.

Всі видали звуки радості й слів “нарешті!”, і ринули до їжі. На вечерю була каша, тости з смаженим м’ясом і чай. Нерея і Ашшу стояли біля столика і насипали кожному поїсти, останньою в черзі була Сіара.

– То ти ще й кухар? – з задоволеною посмішкою підійшла дівчина.

– А ти сумнівалась? – він зобразив награне щире здивування.

– Що ти, я б не посміла.

Ашшу обвів її гордовитим поглядом і зупинився на її очах. Сіара сіла поруч зі столом, на великий камінь, застелений теплою ковдрою, так зробило майже всі, хтось сів просто на підлогу. У печері стояв звук задоволеного поїдання вечері, та задоволених зітхань.

З за одного з переходів печери донісся звук плескання, Сіара обернулась, та схоже почула це вона одна, бо ніхто більше не обернувся. Вона вдивлялась в темряву печери, та більше нічого не почула і не побачила.

Ашшу помітив її стурбованість і прослідкував за її поглядом.

– Сіара, щось не так?

Дівчина обернулась.

– Та наче все в порядку... Скажи, а тут може бути ще хтось крім нас?

– Крім нас? – замислено повторив хлопець, – не буду виключати тих створінь, які можуть також переховуватись як і ми.

– Вони можуть нам загрожувати?

– Сподіваюсь що ні.

– Обнадійливо.

– Іншого вибору в нас немає. Думаю вони не загроза для нас, на рівні з корнетовцями.

– Я переживаю за Арлін.

  Ашшу аж розгубився від її стурбованості, яка виражалась на її обличчі.

– Міс Танейсте, вона найнебезпечніша дівчина, її як блискавки потрібно боятися.

Сіара не втрималась і всміхнулась.

– Так вже краще, – всміхнувся хлопець, – а зараз потрібно відпочити.

Справді деякі вже готували собі спальні місця, відпочинок був необхідний. Важка дорога пішки, яка нагадувала про себе болем у ногах та порізами на плечах, що залишились після вузьких тоннелей і гострих камінців. Теплий чай зігрівав тіло, повільно розтікаючись хвилями тепла й насолоди.