Розділ 23

Розділ 23

 Ніхто не може знати, за винятком ночі страждань, яким

 солодким і дорогим для серця та очей може бути ранок.

Брем Стокер

Ранок зустрів Вальтрес без хмарністю і легким прохолодним вітром. Небо було ще темне, хоча через трохи більше ніж годину почне світати, зірки потроху зливались з світлом неба.

У льосі вже всі прокинулись і жваво обговорювали небезпечну подорож, на сніданок зварили яєць і наробили бутербродів і обов’язково особливий, алінарський чай з квітів “блакитні крила”, як його називають. Він відомий своїм насиченим синім кольором, а при додаванні лимону міняє колір на малиновий. Цей чай вирощують на території тропічного материка Піраргія, а на Вальтресі його вирощують у спеціальних теплицях.

Сидячи поруч Сіара, Ашшу, Ліам і Ракель обговорювали з іншими спосіб зв’язку.

– Будемо використовувати те, чим ми славимось, – всміхалась Ракель, – нашою силою. Зорями можемо подавати сигнали, інші не відрізнятимуть звичайне коливання сяйва зірок від алінарських знаків.

– А що до дня? – запитав один з хлопців.

– А в день допоможе проміння сонця. Як хмарно, то повинні будемо придумати щось.

– Добре, – Сіара встала виструнчившись, – час йти.

Твердість її голосу змусила всіх замовкнути, в кімнаті відчувалась нервовість.

– Кожен зараз одягає теплий та зручний одяг, бере пакунки з їжею, мапами і додатковим спорядженням, в залежності від шляху різне наповнення, – Сіара обдарувала всіх посмішкою в знак підтримки – Нехай зорі вкажуть вам шлях.

В напруженому шепотінні всі почали збиратися і одягатись. Доки алінари збирались Ашшу заговорив:

– Кожній команді я даю колір зірки, захід фіолетові; центр жовті і схід сині. Всім зрозуміло?

– Так! – вигукнули всі.

– Чудово.

Сіара вийшла в один з тунелів до підземного міста, біля входу стояли вартові, вона поглядом обвела всіх, хтось продавав випічку на розі вулиці, матері бавилися з дітьми, а хтось сидів у центрі на площі і обговорював важливі новини. Всі вони були наповнені терпимості, та чи на довго?

Погляд Сіари зупинився на Франці, він стояв біля свого роду кав’ярні, хлопець вдивлявся в вхід і зустрівся поглядом з дівчиною. Міс Танейсте кивнула йому, в знак того що вони вже йдуть, Франц не відводив погляду, згодом він схвально ледь помітно кивнув і поцілувавши кінчики пальців руки в рукавичці, змахнув вказівним пальцем з кінчика носа. Це було побажанням на удачу, Сіара зітхнула та дозволила собі посмішку, вона зробила такий самий жест і сховалась у пітьмі тунелю.

В льосі всі були вже на готові, час вирушати. Сіара глянула на Ракель, її личко було стурбоване, волосся обережно заплетене на потилиці, та погляд був хоробрий і гострий. Сіара підійшла до неї, поруч стояв Ліам.

– Ми скоро зустрінемося... – почала Сіара.

Ракель глянула на неї і наблизилась, обхопивши її в обійми.

– Обов’язково...

Дівчата відсторонилися усміхнувшись одна одній.

– Ходімо, – заговорив Ашшу збираючи всіх коло себе, – подорож важка і небезпечна, особливо в лісі біля берега, – він кинув погляд на Ліама, – будьте обережними і нехай зорі вкажуть вам шлях.

Як вони і договорювались першими виходять на схід, трохи згодом ті що до центру і в іншому напрямку йде західна команда. Ракель опинилась біля Ашшу який стояв на чолі команди, Сіара щось пояснювала Каллірі.

Дівчина зазирнула хлопцю в очі і лише прошепотіла:

– Бережи її.

Ашшу враз посерйознішав і кивнув.

***

Сонце ледь ледь визирало з під обрію, його проміння тільки-но пробивались. Ракель стояла на невеликому кам’яному виступі біля густого лісу, вона вдихала холодне вранішнє повітря і милувалась першим промінням. Ззаду почулися кроки, в раз біля неї опинився Ліам, промінчик блиснув його лицем, сині очі сяяли під променем, неначе глибоке озеро, чорне як ніч волосся поблискувало, а на вустах грала усмішка.

– Як давно ми не милувались сходом.

Хлопець присів поруч, відводячи погляд до сонця.

– В тебе є шанс поспостерігати.

Вони обоє задоволено вдивлялись в море і як промені починають гратися з хвилями, з-за лісу було складно виглядати та щось вони все ж бачили. Інші загони тунелями вже пішли у потрібному напрямку, залишаючись таким чином непомітними для ворога.

Сидячи так Ракель відчула погляд на собі, вона обернулась. Ліам відкинувшись на руки і схиливши голову на бік з усмішкою розглядав її.

– Що? – здійняла вона брови.

– Ти прекрасна...

Ці слова магічним чином зігрівали душу, наповнювали серце радістю. Дівчина щиро посміхнулась. Хлопець наблизився до неї, небезпечно близько, обережно взяв її підборіддя своїми вказівним і великим пальцем з срібною каблучкою, його очі ковзали її лицем в світлі променя і зупинились на вустах.

– Ти, сонце мого серця, що гріє мою душу.

І він обережно поцілував Ракель, лагідно і немовби заспокоюючи. Ще мить вони дивились один на одного. Ліам встав і пропонуючи руку дівчині мовив:

– Час на подорож.

Ракель здійнялась і ще раз глянувши на сонячні промінчики подалась за Ліамом.

Біля печерним входом сиділи чекаючи ще троє, дівчина з довгим рудим волоссям і два хлопця, один білявий, а другий з темно русявим волоссям. Згідно з картою небезпека була не лише в лісі, а й в тому, що деяке каміння було дуже близько до берегу, де стирчали військові Корнету.

Вони рушили таємною доріжкою біля замку, дерева та кущі що щільно росли, огортали стежку добре її ховаючи, в лісі було частково безпечно, тіні і створіння що там сновигають не давали ходу вбивцям та чи будуть вони безпечними для алінарів.

Всі намагалися йти тихо, в повітрі застиг мороз, якби зараз було літо, то через листя неможливо б було помітити один одно. Зараз тут розрослись ялии ховаючи під своїми пишними гілками, в гущавині гукали сови, стрибали зайці та щебетали зимові пташки. Холодне повітря щипало шкіру обличчя, сонце не гріло, земля була припорошена нічним снігом, на білому покриві виднілися кроки тварин.