Розділ 20

Розділ 20

 Мої думки - це зірки, які я не можу зібрати в сузір'ї.

Джон Грін

Десь на палубі чулось тупотіння кроків. Арлін сиділа у карцері в кутку з блокнотом у руці й маленьким олівчиком, що вона приховала в малій кишені на стегні. На стіні, де вона видряпувала зоряне небо й записи староалінарською з’явилися подряпини, наче їх намагалися перекреслити. Та юна королева бачила все що вона залишила для себе. Ворожити по зорям зручніше коли все розписуєш, коли ясно все бачиш. Староалінарську мову розуміли лише алінари, тож боятися, що її викриють не було потреби.

У блокноті вже з'явилися речення, які мовляли зорі: всі ті хто спричиняють біль заснуть навіки міцним сном, проллється кров ворожа, відбудеться танець місячних шипів, і жертва та відновить мир. 

– Казала мені мати не трактувати все дослівно... – пробубоніла сама собі Арлін, з нерозумінням вдивляючись в слова.

Дівчина розмірковувала, що будить коли вони причалять, куди її поведуть. Вона точно знала, що король буде намагатися використовувати її силу для знищення своїх же. Щось таке вона точно відчувала, та що він задумав важко було зрозуміти. В неї немає ні чоловіка ні нащадку правління, якщо вона помре, то країна залишиться повністю беззахисною і вразливою. Та за три роки вона не наважувалась на шлюб не з одним сином знатних дворів, хоч який тиск утворювали на неї двори. Вона присвятила всю себе відновленню країни та її процвітанню, дівчина старанно навчалась політики, вивчила більш ніж чотири мови й оволоділа мистецтвом бою та стрільби з луку.

Та самотність іноді захоплювала своєю тяжкою хваткою. Було нестерпно жити зовсім самій у величезному замку. Ні батьків які підтримають, ні брата який знову умовить побігати садами. На щастя в неї хоча б були друзі, які плідно працювали задля народу.

Правительці потрібно остаточно покінчити з ворогами, повернутися на рідну землю і не допустити краху.

Арлін встала з підлоги й глянула в ілюмінатор де розкривався вид на блакить неба і моря, десь у туманній далечі вона помітила клаптик суші, вони вже близько. Їй згадалися вечори, коли вони з матір’ю сиділи біля каміну, дівчинка малювала, а Ліліт розказувала легенди та історії про різні народи, про святих, про далекі галактики. Мати вишивала сорочку червоними хрестиками, а її чарівний голос розливався ніжно й плавно по кімнаті.

Та ті часи давно минули, залишились лише вишиті сорочки. Арлін стояла біля віконця і знала напевно, вона стане кинжалом в горлі Корнету, стане бурею для всіх.

Наступні декілька годин полонянка, розмірковувала про прибуття. Хвилі що гойдали корабель блищали на сонячному світлі, холодне повітря бадьорило. Один раз до неї приходили аби принести кухоль води і шматок хліба з яловичиною. Арлін не подобалось таке відношення до правительки, та свою злість вона вимістить трохи пізніше.

Насувався вечір, повітря холоднішало, корабель підходив до порту чулися радісні смішки екіпажу. Арлін замерзла, та все ж вирішила привести себе в порядок. Вона завжди розкішна, та прибувати ж треба як справжня правителька наймогутнішого народу. Розпустивши свої гарні локони й підправивши одяг вона була готова до будь якої зустрічі.

Арлін не помилилась, зовсім скоро за нею прийшов Матьє в оточені варти, замок карцера з брязкотом відчинився, двері поскрипуючи відкрилися. Полонянка стояла навпроти дверей і лише блищала своїми кристалічними очима з усмішкою чекаючи на гостей.

Матьє подав знак вивести дівчину, та сухо мовив:

– Ми прибули.

Її вивели на палубу корабля, ніч на диво виявилась безхмарною, у небі яскраво поблискував місяць-провідник, а поряд блищали зорі, шепочучи свої таємниці. Порт був освітлений ліхтарями, навколо юрмилися люди у формі, а недалеко стояла карета запряжена білими кіньми. Хвилі билися об скелястий берег материка, з-за туману виглядали гори у центрі країни.

Арлін тут вже бувала, коли їй було вісім, батько взяв дітей до Корнету, а сам вирішував якісь угоди з королем. Тут вона з Вальтером спостерігали за виробленням зброї, місцеві жінки розповідали цікаві історії і легенди, а ввечері їм давали теплого, домашнього молока. Та не варто забувати про небезпеку цієї країни.

Дівчину потягнули на дошку якою спускалися на землю, та Арлін уперто зупинилась.

– Що таке? – гаркнув Матьє десь позаду.

Арлін обернулась, погляд її холодних очей втупився у Матьє. Вона підняла руки перед собою навмисно здіймаючи брязкіт кайданів.

– На цю землю як полонянка я не зійду, – голос був твердий і впевнений.

Матьє здивовано здійняв брови, нахабство та й годі. Він підійшов до дівчини і зміряв її поглядом, якщо зняти з неї кайдани, то одним лише рухом вона пропалить у ньому дірки, якщо вона правителька, то обрана, а сила таких дуже сильна. Може вона на це і розраховувала. Трохи повагавшись старший принц розімкнув кайдани метнувши погляд на перемотану руку, схопивши її за зап'ястя він нахилився й шепнув біля вуха:

– Та один зайвий рух і ти засуджена на смерть, – він відхилився з гострою усмішкою.

– Чогось я, від цієї землі, нічого іншого і не очікувала, – відказала Арлін з усмішкою у відповідь.

Вона обернулася до пірсу, там вже по обидві сторони вистроїлися вартові. Арлін з легкою усмішкою і піднятою головою спустилася з корабля, попереду неї йшов Матьє, а позаду двоє вартових, її очі оглядали всіх хто прийшов, деякі з них були селяни які ненароком опинилися біля порту. Вони та деякі вартові з здивуванням та боязкістю дивилися на Арлін, а дівчина цим тільки тішилась, вони обертались щось шепотіли й боялися глянути їй в очі. Місячне світло блищало її волоссям, в очах відбивалося лукаве мерехтіння зірок, а вустами ковзала задоволена посмішка.

Вартові провели її до позолоченої візка, з молочними вставками і червоними лініями. Блорміаги – тварини Корнету, великі котоподібні створіння, з довгими хвостами, міцними лапами; їхня шерсть коротка, подовжується на хвості і на морді. Ці створіння виглядають войовничими і хижими, вони невдоволено фиркали і брикались.