Розділ 17

Розділ 17

 У природі все мудро продумано і влаштовано, кожен повинен робити

 своє діло, і в цій мудрості — найвища справедливість життя.

Леонардо да Вінчі

Корабель погойдувався у зловіщому тумані. Погляд дівчини наповнився зловтішанням, та вона враз зустрілася поглядом з Матьє, той вже підходив до Арлін, а за ним мілкими кроками йшов Кельвін.

Матьє жестом наказав вартовим відійти від дівчини, ті трохи спантеличено, та відійшли.

Арлін же дивилася на старшого Кастора, зі злістю та насторожено.

– То чого ж я тут? – Арлін і питати не треба було, вона й так знала, кожен у цих водах боїться лише одного, або ліпше сказати, багатьох.

– Лише сила алінарів здатна приборкати морських тварюк, – виплюнув слова Матьє.

Арлін лише поблажливо усміхнулась. Її очі давно спостерігали за рухами в воді. Вона обернулась до моря за своєю спиною, й оперлась на борт корабля. Холодний вітер пощіпував шкіру, одяг у Арлін був не досить теплий, та хоч якось грів в морозні дні.

Слух юної королеви відчув легкі, солодкі коливання звуків. Вони були глибокі, протяжні і лилися плавно. На палубі всі остаточно стихли, звуки почали гучнішати й кожен почав дослухатися.

– Тіньовий п’янто... – прошепотіла Арлін.

Дівчина швидко обернулася і підійшовши до Матьє, тицьнула йому кайданами в живіт, закликаючи розстебнути. Той невдоволено оглянув заковані руки алінари й потягнувся в кишеню за ключем. Він все ж таки розумів, що як не вона, то вони всі просто потонуть.

Клац.

І кайдани впали на палубу. Матьє затримав погляд на перев’язаній долоні Арлін, підозріло подивився на неї та нічого не сказав.

Тим часом на палубі наростала паніка. Пісня цього звіра гіпнотизувала, вона лунала особливо глибоко, ці створіння складалися з чорного диму, що чатував у цій затоці всюди. Лише темно нефритовий відтінок очей виділявся у темряві. Матроси на кораблі запанікували, жахаючись то темних тіней, то вільної алінари. Спів морських дияволів вже можна було розрізняти. Ці солодкі нотки, зачаровували, манили у глибину моря.

Арлін лише всміхнулась.

– Ой не добре це... – пробурмотів хтось з команди.

Арлін не стала вичікувати доки тіньовики п’янто потоплять корабель, вона наспівувала цю знайому мелодію собі під ніс й заходилася ходити по палубі.

– Не підспівуй, відьмо! – на дівчину вискочив один з матросів, з ножем в тремтячій руці, який він підставив до горла.

Арлін помітила рух зі сторони братів Касторів.

– Доки я тут ви можете сподіватися на рятунок, вб’єш мене, вб’єш і шанс на спасіння.

Матрос звузив очі та відійшов, він кинув насторожений погляд на того, хто стояв в дівчини за спиною. Обернувшись, вона помітила суворого Кельвіна. Та злегка всміхнувшись, Арлін продовжила свій шлях. Вона піднялася на поміст до картяра, й без зайвих слів почала розглядати карти зоряного неба.

– Жах скільки помилок... – буркнула дівчина.

Чорні силуети замиготіли під водою. Зачувся всплеск й бурхливий вир в воді. Всі миттю підбігли до краю корабля. Виявилося, що хтось все ж піддався чарівливій музиці й випав за борт, біля нещасного матроса скупчилась темрява, хапаючи здобич. Всі нажахано вскрикнули. Арлін лиш вдоволено зітхнула.

– Міс, чи не могли би ви діяти швидше? – перелякано-зацікавлений голос Кельвіна знову опинився занадто близько.

 – А ти злякався морських демонів? – Арлін солодко всміхнулась, в крові бився адреналін від моторошних завивань. – Ваш корабель, вздовж і впоперек оброблений оніксом, – заговорила алінара, вона розглядала зорі які пробивалися крізь хмари затихшого шторму, – це ускладнює процес порятунку. Тож будьте ласкаві, не вовтузьтесь під ногами, а краще ідіть всі і втопіться.

Кельвін здивовано блиснув очима, а його брова поповзла нагору.

– Ну добре, ти можеш зостатися.

І усміхнувшись поблажливому погляду хлопця, спустилася назад на палубу.

Монстри продовжували наближатися, повітря немов густішало, а все навколо потопало у щільному тумані, людей на палубі ставало меньше, здійнялася паніка. Вони починали бігати й нервово заряджати гармати, в той час як створіння забавлялися криками потерпілих.

У вирі цієї паніки ходила Арлін, спокійна й впевнена. Вона вихопила один вогневий ліхтарик, який освітлював палубу, і почала повільно ступати вздовж бортів корабля вибравши для захисту сузір’я великої уруз. Алінарські закляття мають величезну силу, якщо все до дрібниці робити правильно. Ступаючи, Арлін промовляла закляття зі свічкою у руках, й обережно, рукою, неначе відтягувала вогонь. Через цю магію почав плестися срібний туман, він тягнувся й переплітався довгими лініями.

На кораблі стояло декілька силуетів тіньових монстрів. Їхня присутність відчувалась важким тиском, вони не рухались, дивлячись тільки на дівчину. Всі хто стояв на палубі заклякли з німим жахом на обличчях, кожен боявся зробити хоча б найменший рух. Дівчина клацнула пальцями, у тілі створінь засяяли сузір’я темно фіолетового відтінку, монстри зірвалися з місця і накинулись на команду. Зчинився ґвалт. Всі кричали і марно намагалися втекти від цупких кігтів створінь. Арлін вдоволено сиділа на поручні капітанського містку, у її руках сяяли зірки, що виринали з туману. Кельвін стояв поруч не наважуючись видихнути, спостерігаючи за подіями на кораблі.

– Якого дідька! – прохрипів капітан.

Крики вщухли, темні створіння тримали кожного за шиї і руки, завмерши, чекаючи нових настанов.

– По вашому, це – бунт, капітане, – озвалась Арлін, – тепер ви мої полонені, а не я.

Дівчина спустилась вниз, пильно придивляючись до кожного. Вона підійшла до Матьє, схиливши голову вона вдивлялась в його лютий вираз обличчя.

– Чи це не те, що вас так лякає, принце Матьє? – дівчина солодко розтягувала слова.