Розділ 16

Розділ 16

 Завжди треба діяти за натхненням... Дивишся — і пощастить: з 

вогню потрапиш не в полум'я, а в озерну прохолоду.

Рей Бредбері

Під землею було тихо, темно, вогко й прохолодно. Шпилі будинків, мало не впивалися в землю, над підземним містом. Старі забудови зливались в довгі вулички, які супроводжували статуї з ліхтарями. Замість пташок, літали кажани. Не дивлячись на вік, вулиці чисті, хатинки охайні, місто складалося з великих печер, й з довгих тунелей. Все було затишно прикрашене ліхтарями, магічними зірками, які розсіялись по стелі.

Ліам заворожено дивився на місто, що простягнулося перед ним. На сходах з ним стояли Ракель і Сіара, також здивовано вдивляючись в скелі.

– Це неймовірно… – ледь вимовила Ракель.

Сіара миттю стрепенулася й схрестивши руки на грудях, обернулася до Ліама:

– Нащо Арлін, хоче, щоб ми тут сиділи й мерзли?

– Сама знаєш, зорі не брешуть, а Арлін точно знає щось більше, – друзі важко дихали, пробіжка від планетарію, до замкового підземелля, давалась в знаки. – Через декілька годин, сюди прибудуть охоронці з замку, з народом.

– Думаєш вони всі погодяться?

– Не думаю, та більшість так, вони люблять Арлін, і сподіваюся, не підведуть свою правительку.

– Навіть якщо й так, та це тільки двір при правителях, а як що до народу інших дворів?

– Арлін надіслала листи до інших дворів, щось на кшталт термінової евакуації.

Сіара вже хотіла знову щось поставити під сумнів, та Ліам тут таки її перебив.

– Ні, я не думаю, що ми зможемо врятувати всіх, та я вірю Арлін, а вона любить свій народ і зробить все, аби його врятувати.

Вони замовкли, всі троє розглядали їхнє тимчасове укриття.

– Ми повинні допомогти Арлін, – прошепотіла Ракель.

– І ми це зробимо, – Ліам не стримався і підбадьорливо підморгнув дівчині.

Через декілька годин почали підходити групи мешканців, під проводом пильних вартових. Їх збирали групками, аби не створити занадто великого, і гамірного скупчення. Всі виглядали схвильованими та замученими, одні мовчки мирилися з ситуацією, другі ж нервували й переживали. Особливого вибору в них не було. Вже щонайменше три роки, вони жили в ув’язнені пітьмою, тож і зараз вони знали, це спричинить вразливість для їхнього народу. Головне, це захистити своїх дітей та рідних, а рідні тут були всі. Вони ж один народ, з однією історію, і вважають за честь, захищати один одного.

Вже дуже скоро підземне місто почало наповнюватись поселенням, всі розгублені але стримані.

Ракель, Ліам та Сіара допомагали розселитися по домівках, задовольнити зручностями. В кожному будинку було декілька пляшечок з світлою, блискучою рідиною. Зіллєвари особисто для Арлін створили зілля, яке заміняли й підтримували вітамін, що є тільки на поверхні.  

Вулиці міста вже скоро пустували, лише тиша блукала дорогами. Все неначе вимерло. Так й було потрібно, обманути ворогів, хоча б на деякий час, доки правителька не вирішить цю проблему.

Ліам сидів на лавці, яка була заповнена якимись паперами, і з серйозним виглядом щось вичитував. Ракель сиділа поруч малюючи в блокноті, Сіара вела розмову з генералами королівської армії. Щось у виразі її лиця не сподобалось Ракель, яка потайки підіймала очі на подругу. Дівчина виглядала блідою, очі гнівно зиркали на генералів, її чорні акуратні локони гойдалися під різкі рухи. Схоже, що розмова завершилась, бо Сіара вже гнівно йшла до друзів.

– Що трапилось? – обережно запитала Ракель.

Танейсте склала руки на грудях й відкинувши локон з плеча стиха мовила:

– Арлін вкрали.

Ліам здригнувся від несподіванки. Двічі. Він настільки захопився паперами, що навіть не помітив присутність Сіари, та ще більше вразили слова про зникнення дівчини.

– Що? – в один голос мовили Ліам і Ракель.

– Вони забрали її на корабель, – продовжила з гнівом Сіара, – планують підійти до замку.

І на цих словах кам’яна стеля здригнулася. Здавалося що здригається все. По стелі майнули темно фіолетові, магічні хвилі, всі підняли голови.

– Земля захищається.

Цей голос, басовитий, належав командиру королівського війська – Ашшу Найтвирг.

Виявилося, він підійшов до їхньої компанії. Високий, міцної статури, з  чорними, як смола, волоссям, зав’язаним у короткий хвостик на потилиці.

– Ця земля також має душу, й буде захищатися, поки що, – не опускаючи голови мовив Ліам.

Ашшу оглянув всіх й зупинився на Сіарі.

– Міс Танейсте, потрібна ваша увага, – ласкаво мовив хлопець.

– З якого приводу?

– Потрібні ваші стратегічні навички, й розібрати деякі місця на картах.

– А чи не в вашій це спеціальності? – відказала дівчина.

– А чи не ви досліджуєте місцевість?

Сіара звузила пильно очі й цмокнувши язиком погодилась.

Хлопець задоволено посміхнувся й простягнув руку запрошуючи піти. Вони віддалилися.

Ракель розсміялася.

– Він такий кумедний, його загравання до Сіари надто вже впевнені. Хто ж зможе пробити її сталевий, командирівський характер?

– Я теж кумедний? – з посмішкою блиснув очима Ліам.

– Лише іноді.

Ракель закотила очі й поблажливо всміхнулася.

 ***

Інколи, стелею прокочувалися оборонні магічні хвилі. Та це не було надто відчутно, вони лише злегка вібрували. Схоже земля знала, що треба захищати не тільки поверхню, а й середину.

Сіара йшла сувора та замислена, ніхто не мав навіть права торкатися до правительки, та тут ще й викрасти. Дівчина добре знала Арлін, вони давно дружать та працюють, тому просто так це залишати не можна.

Через свої думки вона й не помітила, як Ашшу через довгі та глибокі коридори привів її до якоїсь печери, вхід якої був зачинений величезним, круглим камінням. То була кам’яна пластина з символами й кружальцями.