Розділ 15

Розділ 15

 Така непохитна довіра до тих, кого ми любимо, велика втіха. За умови, 

що вона не буде обдурена.

Енн Бронте

Буря посилювалась, вітер завивав у порожніх вулицях, поєднуючись із скреготом дерев. Хвилі піднімалися все вище, і з шаленим гуркотом, обрушувалися, на священний острів. З давнини до сьогодення, вважається, що на цьому острові зародилися святі, вони вплітали у життя острову таємниці й чари і все неначе срібною ниткою місячного сяйва. Цей шматочок землі завжди дихав магією, особливою, космічною.

Колись дуже давно з місячного сяйва, зоряного пилу й темної безодні неба з’явилося троє святих. Астрея, Есмері та Вестар. Троє святих, дві сестри Астрея – свята краси, любові й спокою, покровителька зірок; Есмері – свята темної ночі й чорного неба, повелителька тіней, мужності та хитрості; й їх старший брат Вестар – біловолосий святий місяця, уособлення справедливості, хоробрості та щастя. Вони ті, кого не бачать, та їх присутність відчувається.

Вітер завиваючи збивав все на своєму шляху. На дворі пролітав сніг, осідаючи на гостроверхі скульптури. Небо вже повністю було під володіннями чорних хмар. Десь, за деревами містичного лісу Сонних Думок, визирали тіні, налякані недобрими гостями. А на острові – тиша.

На диво всьому збіговиську воїнів, у місті вони не знайшли ні однієї душі. Всі начебто просто зникли. Матьє стояв суворий і розлючений. Ніздрі роздувалися від люті, очі здається мінилися сірою бурею й гнівно пропалювали дірку, в ніжній постаті, що стояла непохитно, і зі своїми думками вдивлялася в море.

– Ти саме породження пітьми! – процідив крізь зуби старший Кастор.

Арлін аж стрепенулася. Дівчина виструнчилась, очі звузились, а зіниці здавалося потонули в блакиті холодних очей.

Матьє важкими кроками опинився перед дівчиною, схопив за руку і мало не шипів:

– Твоє правління, нічого не коштує. Скоро, я зітру його нанівець. І тобі не буде ким правити. Не буде вашої огидної магії! – він так затиснув їй руку, що дівчина мало не кричала від болю. – Та ти ж навіть не правителька, де твої бридкі батьки? Що, поховалися? Пошук це лише питання часу.

Земля здригнулася. Неначе хвилями, острів почав вигинатися, а за ним й тоненькі, фіолетові лінії магічних хвиль. Тут магія текла всім островом,  таємна душа прагнула свободи. Від несподіванки, Матьє не втримався, і впав, тож Арлін, одним хитрим рухом викрутилась з хватки. Рука палала. Дівчина встояла, і зараз вона дивилася на старшого принца з висока.

– Немає, ні Ліліт, ні Велора Лореза. Тієї ночі зорі напророкували мені шлях правительки, ця земля моя і вас вона не як не підпустить. Забирайтеся, дока не пізно.

В руках Матьє блиснув, ніж й одним різким, раптовим рухом він метнув його в бік дівчини. Не щоб вбити, а щоб поранити. Лезо блиснуло, пронизуюче повітря, сягаючи дівочої руки. Вона стояла з ножем у руках, з долоні цівками пішла кров. На дівчині не виражалося жодних емоцій, лише лють вирувала всередині. Охоронці позаду неї стрепенулись, зриваючись з місця на корнетовців, та затулили собою Арлін, кожної секунди готові до бою. Кельвін з жахом спостерігав за всім цим дійством, сіпнувшись, намагаючись підійти до дівчини..

Звідкись поповзли гілки, наче лози, троянд, темно багряних троянд. Вони звивалися, й напувалися краплинками крові дівчини.

– Схопити цю дівку! – прошипів Матьє своїм воїнам, – І мого братика прихопіть.

Люди кинулися на охоронців, а інші схопили дівчину, яка на диво не сильно пручалась і під команду: «на Корнет»; потягли її, разом з Кельвіном, на корабель.

Алінарський край відчайдушно не підпускав ближче ворогів, тож частина, відпливала разом з старшим принцем, а невелика частина залишилася шукати слабкі місця цієї землі.

 ***

У морі лютувала буря. Хвилі відчайдушно намагалися потопити корабель, та той вперто стояв на поверхні.

Бридкі воїни-корнетовці кинули дівчину до трюму, грати якого були зроблені з додаванням важко видобуваємого каменю, онікс, який послаблює сили алінарів.

Вона сиділа, не виражаючи жодних емоцій, від вологого вітру волосся змокло, її образ немов побляк. Гнів, все ще терзав з середини, ідеї металиси в голові зображуючи наступні кроки подій. З віконця трюму, з під хвиль води, виглядав віддаляючись, берег. З долоні Арлін, все ще стікала тоненькими цівками кров, вона крапала на дерев’яні дошки, залишаючи по собі багряні краплинки.

Почулися кроки на сходах. Світло, від свічкового ліхтарика, обережно блукало стіною. Темна постать опинилася перед ґратами полоненої. Дівчина підняла з під лоба очі, палаючі ненавистю, силует затремтів від хриплого смішку.

– Що ж, почувайся як вдома крихітко, – голос належав Матьє, той гидко розсміявся, й помилувавшись дівчам, розвернувся на підборах, і зник у темряві вищої палуби.

Море нестримно намагалося напасти на корабель, гойдаючи його у різні сторони, в повітрі стояв запах солі та водоростей. Минали довгі хвилини, пронизані болем, як дівчина, уловила ледь помітний рух між сходів. Тінь линула плавно, обережно й беззвучно в сторону Арлін. Полонянка стримано слідкувала за рухом таємничого силуету. Недалеко висів ще один ліхтар, його тепле полум’я намагалося відчайдушно розкрити особистість тіні.

Ближче до грат, світло почало розкривати таємничого гостя. Спочатку визирнули чорні лаковані чоботи, чорні штани, чорна сорочка з золотим годинником на ціпочку у кишені, й у тоненькому промені світла блиснула сережка-зірка. Ще один промінчик впав йому на очі, які сяяли манливою блакиттю, вони уважно слідкували за змінами емоцій на дівочому обличчі. Кельвін. Знову. На його лиці була тканина з темної матерії, розшита золотими нитками, яка трималася на носі і вухах.

Цю деталь, зазвичай одягали ближче до півночі, в тих краях й знаходився Корнет. І була більш розповсюджена серед чоловіків.