Розділ 14

Розділ 14

Кращий людина скромний у своїй промові, але

 рішучий у своїх діях.

Конфуцій

Тумана стіна, з шаленими розрядами фіолетових блискавок, заклубочилась сірим туманом. Він звивався, сплітався, корчився, як жива істота. Немов, щось прагнуло на волю, старанно пробиваючи собі шлях. Зорі зійшлися, світло замиготіло. Стіна повалилася.

***

Численні люди Корнету, стояли біля берегів Вальтресу. З-за обрію виднівся ледь помітний серп сонця, його перші промінчики жадібно досліджували давно знайому землю, яка нарешті для нього відкрилася. Та чорні хмари вже наближалися захопити небо. На березі, з настороженими поглядами, майоріли постаті в темному одязі. З веж кам’яниці вони виглядали мурахами, чиї тільця нервово обертаються в очікуванні наказів.

 Дивні, дурні створіння.

Правителька стояла на злощасному балконі своєї кімнати. Бліда від нервів та обмороження, Арлін твердо стояла розглядаючи мурашину армію. Погляд її блакитних, немов кристалики льоду очей, став ненависним, скляним. Її волосся спадало по теплій чорній сукні, розшитої золотими нитками та оброблена золотистим мереживом. На голові красувалася вишукана діадема, інкрустована темними рубінами. Дівчина обернулася до дверей. Там стояв Франц, з переляканим виразом обличчя.

– Міс... Може не треба? – пробурмотів дворецький, нервово вдивляючись в очі дівчини, – Може вам краще сховатися?

Арлін підійшла до дверей.

– Зорі нарекли мені таку долю, – вона видихнула, – тож хай буде як вони скажуть. Сховатися нікуди.

І дівчина рушила коридорами до Великих воріт. Поділ її сукні зашурхотів підлогою, а прикраси на вухах, шиї та руках, стиха цвенькали в такт крокам. Франц сумно обвів кімнату поглядом й рушив за Арлін, важкими кроками долаючи відстань.

Землі занурювались у важку тишу вичікування.

***

На берегу здіймався вітер, холодний, що пронизував до кісток. Правителька Вальтресу стояла у воротах розглядаючи королівську варту, що стрімко наближалась. Кожен їх крок супроводжувався брязкотом обладунків, а прапори мало не рвалися на вітрі.

Навколо Арлін також вистроїлися вартові, ті хижо дивилися на новоприбулих, тримаючи напоготові мечі. Не дивлячись на напружений стан у місті не було ні звуку. Тиша. Міс Лореза виглядала досить впевнено та спокійно, чи то лише так здавалося.

– Як ти думаєш, – зашепотів у вухо знайомий голос, – якщо з сім’ї супротивників один на твоєму боці, це якось врятує ситуацію?

Дослухавши, вона обернулась на звуку. Біля неї стояв зі спантеличеним виразом обличчя, кумедно розпатланим волоссям й милими рисами лиця – ніхто інший, як Кельвін. Вона одразу пригадала ніч, що відлунювала болем у голові.

Вони разом обводили поглядом берег.

– При такому розкладі, – дівчина цмокнула язиком, – все що нас врятує, так це метеорит, який впаде за декілька секунд десь між нами та їх військом.

Принц здійняв голову до неба. Воно все більше затягувалося темними хмарами.

– Гм, метеоритів не намічається, – він здавалося розчаровано зітхнув і перевів погляд на Арлін. Сережка в вигляді зірки, блиснула у його вусі.

– Шкода, – враз відповіла та.

Довелося замовкнути. До них рушила королівська варта Корнету. Було відчуття, наче навіть крізь їх обладунки сочилася відкрита відраза. Ще з давнини корнетовці недолюблювали алінарів, а віднедавна їм підвернулася така вдача як відчуження алінарської землі, наймогутнішої землі – Вальтресу. Вони зробили облогу, яка має допомогти їм знищити алінарів.

Гул і брязкіт стих. Передній ряд охоронців почав розходитися, з-за них, у імпровізованому колі стояв грізний, біловолосий хлопець. Риси обличчя гострі та суворі, очі холодні чорно-сірі. На вигляд на не багато старший за Кельвіна. Арлін пильно розглядала грізного гостя. Вона помітила, що він чимось схожий на Кельвіна, здавалося вони різні, та щось їх об’єднувало.

Хлопець здійняв голову і крізь зуби мовив:

– Стіни більше немає, вам вже нікуди тікати, – він хижо вишкірився і мало не прохрипів. – Я – Матьє Кастор і силою, що дав мені Король Корнету – Іларіон Кастор, знищу всіх алінарів, до єдиного, – на останніх словах, які здавалося він випльовував з втіхою від майбутніх смертей, він мало не впритул підійшов до Арлін.

Матьє зиркнув в бік і побачивши Кельвіна звузив очі. Той у свою чергу з невдоволенням дивився на Матьє.

– Яка мила сімейна драма, браття ж так? – вимовила дівчина дивлячись у далечінь.

Запала невеличка мовчанка.

– Так. – з відразою мовив Кельвін. Потім протяжно видихнув і під хижим поглядом брата виструнчився.

– Чи не здається вам, Матьє, що ви занадто багато на себе берете?

Погляд кришталевих очей Арлін з повною серйозністю свердлив новоприбулого принца.

Як не день, так принци з’являються... 

Гілки дерев зашкряботіли, вітер продовжував наростати. Прикраси Арлін дзенькнули, а обладунки лицарів забряжчали, на теплу долоньку правительки впала маленька сніжинка привертаючи увагу.

– Не переживайте, – нарешті відповів старший Кастор, – я берусь за те, що можу виконати без-до-га-но.

Він схилив голову трохи на бік й поблажливо подивився на Арлін.

– Он-як. Тоді, – вона повільно наблизилася до принца, та пошепки відповіла крижаним голосом, – я зроблю все, щоб ви у муках втрачали все що у вас є.

Її звужені очі блиснули хижими іскорками, вуста вигнулися у ледь помітній посмішці.

– Або ви зараз же забираєтеся з моїх земель, або поплатитесь за свої слова кров’ю.

Матьє випрямився, немов побачив перед собою якусь нову цікавинку. Короткий жест і його варта розбіглася до найближчих будинків. Охоронці позаду Арлін вже хотіли з ревом кинутися на ворогів, та без найменшого страху дівчина наказала стояти.