Розділ 13

Розділ 13

 Кажуть, що тут взимку буває так холодно, що сміх застигає в горлі і

 душить людину на смерть.

Джордж Мартін

Не хотілося у це вірити. Хотілося просто сховатися, де спокій, де все добре.

Арлін, головна тут ти! Тільки ти їх захистиш! Тільки ти це зупиниш! Вони – твій народ, а ти – їхня правительк, – заметушився голос у голові.

–  Схопіть їх і приведіть сюди живими. Негайно!

На обличчі в генерала застиг кошмар.

– Ви алінари, чи хто! – процідила крізь зуби юна Королева. – Чи ви вже забули, що маєте захищати народ?!

Чоловік враз став серйозним, він кивнув і побіг даючи розпорядження своїм людям.

Злість й суворість грали роль захисту на Арлін, та всередині вирувала паніка, страх і давні спогади. Стояти, ледь вистачало сил. Вона занадто довго ходить з маскою спокою, іноді, є тільки бажання кричати, плакати і сваритися на своє життя. Та цим сильно не допоможеш, і потрібно брати все у свої тремтячі руки, тамуючи шалений вир у серці. Вона обвела всіх суворим поглядом з під брів, схоже це подіяло, алінари притихли й стали чекати. На захист, натовп оточили алінарські воїнів, ще більше їх стояло біля Арлін.

– Будь ласка, зберігайте спокій та розсудливість, не сійте паніку, – зауважила єдина Лореза.

Жінки притуляли до себе дітей, а чоловіки оберігали сім’ї. Хвилини затишшя, розтягувалися невимовно довго.

В цей час біля Арлін вже стояла Ліам, Сіара, Ракель й Кельвін.

Декілька разів дівчина кидала швидкий погляд на принца Корнету, та той був так само збентежений як і всі. Ось з натовпу вийшло декілька алінарів, вони, міцно тримаючи, тягнули нападників. Їх було четверо.

Забачивши їх, Арлін вийшла у перед.

– Міс, – підійшов генерал, – п’ятеро змогли пробратися через слабкі місця в Туманній стіні, один з них застрелився, – сухо доповів чоловік.

– Застрелився? – Лореза здійняла злегка брови, її нищівний погляд ковзав по людях Корнету.

– Він бовдур! – вигукнув один з них, й бридко розсміявся, – малий злякався катувань.

І знову бридкий сміх.

– Та бачу, ви не боїтеся? – холодно відповіла Арлін.

Карі очі блондина, шалено зиркнули на неї.

– Міс, – звернувся до Арлін хлопчина з варти, – вони вбили чотирьох людей, – ледь чутно, він через силу промовив.

В очах Арлін забігали шалені вогники. Кароокий блондин, шалено усміхнувся.

– То он-як, – прошепотіла дівчина. – Ви, маєте нахабство вдертися до земель Вальтресу! Вбити моїх людей!

Знову забракло повітря. Злість брала гору, та потрібно заспокоїтися.

– Для вас будуть такі тортури, що ви будете молити про швидку смерть, – останні слова вона розтягувала.

– Пане Ґрімзене, подаруйте нашим новим гостям, затишок кам’яних в’язниць і жару вогню, нехай теж святкують з нами...

Генерал оглянув в’язнів.

– З радістю.

Нападників потягнули до задніх дворів замку.

– Кельвін! – заволав кароокий, – Що, принцику сподобалося в кублі гадюк?!

І знову божевільний сміх, який вже лунав далі й далі.

Риси обличчя Кельвіна загострилися, він здійняв підборіддя і холодним поглядом провів в’язня. Арлін вловлювала кожен його рух, кожну його емоцію. Вона не вважала хлопця загрозою, та й тут закралося відчуття недовіри. Це тоненька крига, що тепер, може будь-якої миті з тріскотом зламатися, залишаючи гострі уламки, глибоко у серці.

***

– Виконуйте все за моїми вказівками, – пригрозила Арлін генералу Ґрімзену.

– Так Ваша Величність, все буде зроблено.

Голос чоловіка був спокійним та серйозним, густі брови зведені, а тонкі вуста стиснуті у вузькій лінії під вусами. Арлін сиділа на виступі потираючи очі від нервування та напруги. Люди були налякані, їх потрібно було заспокоїти поки не почався розбрат. Зорі напророкували біду. Пітьма прокидається, й своїми злими очиськами блимає на життя алінарів.

Юна правителька встала, загальний шум вже доконав.

Святі зорі, чому все завжди йде шкереберть?!

– Заспокойтеся! – гаркнула вона, такий собі початок промови але по іншому ні як. – Я розумію ваш страх, як ніхто інший, знаю що таке пітьма, яка нависає над шляхом, гублячи дорогу. Та для цього в нас є місяць, що обов’язково вкаже напрямок, зорі, що обов’язково почують, і ми. Ми є один у одного, і в цьому наша сила. У кожного з нас є іскорка в душі, що зігріває у найтемніші години, та, що допоможе й іншим, об’єднавшись, – Арлін набрала в легені повітря, дивлячись на кожного. Було чутно як тріскотять багаття, як озиваються поодинокі птахи і як вітер шелестить листям. Дівчина прикликала маленький вогник у руці, що освітив її обличчя холодним сяйвом, – Ми – одна велика родина, що стоїть на захисті один одного, і зараз нам потрібно бути разом як ніколи, – вогник закружляв навколо й линув до свічки, маленька кулька світла вилетіла з полум’я свічки і полетіли до наступної. –  Все в наших руках і тільки так ми подолаємо незгоди, я вірю в вас… а ви, вірте мені. 

Вогників стало набагато більше, вони летіли навколо народу, кружляючи у своєму танку, і зігріваючи шкіру кожного, до кого вони підлітали. Після такої промови Арлін з жахом зрозуміла, що навертаються сльози, за долю свого народу треба боротися.

Вона розвернулася, і швидким кроком пішла до кам’яниці, мало не падаючи від нервування.

Небо затягнуло хмарами. Зорі, місяць, все їхнє сяйво було безжально затягнуте, під товстим покривом чорних хмар. В повітря здійнявся прохолодний вітер, народ щось собі бухтів, вони скуповували чарівні напої та солодощі, споглядали останній чарівний танець сімох дівчат й з неспокоєм на душі розходилися по будівлях.

По великому дому вешталися гості, нервово оглядаючись, вони перешіптувались і розносили свої підозри і побоювання. Неймовірно, зачаровуючи тихо грала арфа. Її ніжні, спокійні і в той же момент глибокі ноти, наче вивільнялися від вічного сну й линули, линули в серце кожного, залишаючи за собою шлейф думок і невідомої жаги.