Розділ 8

Розділ 8

  Чи любив я хоч раз досі? О ні, то були хибні богині. 

Я справжньої краси не знав відтепер…

Вільям Шекспір

Десь з пів години Арлін переказувала все те, що при першій зустрічі розповів їй Кельвін. Всі сиділи понурі, насправді вони не були занадто здивовані агресією в їхню сторону, зараз вони як ніколи слабкі і не мали сил, ні на битви, ні на магічні перевороти. 

– Пам’ятаєте смерть Вальтера? – таке питання від юної правительки, стривожило друзів. Арлін ніколи не розповідала про свою сім’ю після їхньої смерті. – Вже тоді був здійснений напад зі сторони Корнету. Вже тоді вони знали більше. Та вони не передбачили одного, Вальтер виявився набагато сильніший... Він й сам не здогадувався на скільки.

Повітря в приміщенні стало неначе важчим, дихати стало тяжко.

– Отже, алінарська сила Вальтера Лорези був туман мороку? – Кельвін мало не впав від різких, звинувачених поглядів присутніх. Та незважаючи на них, хлопець уважно спостерігав за дівчиною, смиренно чекаючи на відповідь.

Арлін знову підкреслила для себе картавість хлопця. Це звучало мило, та разом з його розміреною, спокійною манерою говоріння, це виглядало впевнено та милозвучно.

Вона схилила голову похитуючи її в запереченні.

– Отрута, – дівчина сумно посміхнулася, очі відкрилися ширше, а тілом відкинулася на спинку крісла. – Алінарську силу можна отруїти, для цього потрібен один дуже рідкий камінь і знову кривавий ритуал. Свідомо, жоден алінар цього не зробить, тільки той хто знає всю силу люті, може нею керувати у своїй користі.

Всі знову замовкли не знаючи як реагувати. У кожної сили є своя світла і темна сторона, у кожній живій істоті є щось темне і світле, і тільки від неї самої залежить, яку сторону обрати.

– Щось ми тут засиділися, вже вечір надходить, – Арлін тяжко зітхнула, переводячи погляд на друзів. – Ліам, як думаєш, у старих вежах знайдеться більше інформації? – промовистий погляд вивчав емоції на обличчі хлопця. Схоже він був не дуже радий тому, що діло заходить до старих веж, він з якимось острахом і нервуванням дивився на Арлін.

– Ті вежі запечатані, – неохоче почав Ліам, – архіваріуси десятиліттями складали томи, та свитки зі знаннями не для звичайних вух. І вони подбали про їх збереження.

– Так, я знаю, – Арлін посміхнулась, заглядаючі хлопцеві в очі, – та хіба туди не може пройти той, хто вже має доступ, хто вже там був. 

Лице хлопця напружилось, губи стиснулись у вузьку ниточку, а очі звузились, він кинув дівчині холодний погляд та все ж таки відповів:

– Може.

Арлін задоволено кивнула, всі знову замовчали, Ліам, Ракель і Сіара зібрали потрібні їм папери й встали плануючи покидати кімнату. Сіара обернулась до Арлін, з пів хвилини вони мовчки дивились одна на одну, перша збиралась з думками, друга вичікуючи.

– Арлін, – голос лунав з переживанням, – чи не полюють на нас біди?

– Вони завжди чатуватимуть на нас, та лише від нас самих залежить, переможемо ми їх чи будемо переможеними.

Дівчина уважно подивилася на Сіару. Та ще трохи постояла,  повільно кивнула й пішла за іншими.

***

На вечір юна правителька вирішила прогулятися околицями. Насувалася сувора зима, особливо яскраво це виражалося в алінарських краях. Тут всю зиму все покривається кригою, що немов скло огортає все на своєму шляху, та навіть ця зима по особливому відрізняється. Потроху містечко закутує холод та темні ночі.

– Замість того, щоб безцільно блукати цим домом, можеш піти прогулятися вечірнім містечком, тобі сподобається.

Сама до себе дівчина всміхнулася, в ту же мить вона впритул дивилася на Кельвіна. Хлопець стояв обіпершись на підвіконня, вдивляючись в вікно; в ліс, який простягається навколо.

Одним кроком Арлін порівняла їх, на ній була тепла, темно фіолетова накидка з каптуром, яка виблискувала срібними лініями, поверх м’якої білої сукні. На ногах легінси та теплі чоботи, вичищені до блиску. Волосся зібране на потилиці, й прикрашені широкою стрічкою, а вуха прикрашали сережки-зірки з місячним камінням.

Кельвін виструнчився й розвернувся до дівчини, руки він склав ззаду, хвильки його волосся обережно гойднулися. На Арлін він дивився з висока, так як був вищим, хлопець оглянув її і його червоні вуста зігнулися в посмішку.

– Ви чарівно виглядаєте, ваша світлість, – жартівливо вклоняючись, мовив юний принц.

Арлін поблажливо всміхнулася у відповідь.

– Чи можу я скласти компанію такій високості як ви? – продовжив Кельвін, простягаючи руку.

Дівчина примружила очі та все ж відповіла на заклик згодою.

Вже з'явилися перші зорі, які разом з молодим місяцем, осяяли небосхил. Виходячи з кам'яниці до них підбіг містер Франц з якимись паперами у руках. Чоловік підійшов, й ввічливо промовив:

– О міс, – чоловічок зневажливо подивився на Кельвіна та знов заговорив до Арлін. – Ви вже дали розпорядження щодо завтрашнього, вечірнього святкування?

Арлін трохи потупилась. З появою нових проблем вона забула про існування свят, що так люблять алінари.

– Насправді ще ні.

Вона задумалась.

– Чи зможете ви разом з пані Анвіні організувати всю підготовку?

Чоловік розквітнув у усмішці.

– З радістю моя міс, до завтрашнього вечора все буде якнайкраще.

– Добре, я сподіваюся.

Після цих слів містер Франц пішов довгим коридором, а Арлін повела Кельвіна до квітучих садів, що не дивлячись на холод не втрачали свого квіту, лише тамували свій подих у морозі. Це був трояндовий сад, що зустрічав своїм тихим життям, і деякими табличками з фразами з єдиної книги, «Квіт життя».

Кельвін охнув від цієї краси. Скрізь росли темно червоні троянди, а сам сад освітлювали різноманітні статуї жінок з ліхтариками у руках.