Розділ 6

Розділ 6

 Доброта її не зовнішня, а вроджена.

Агата Крісті

– Діти, – прокотився замком низький голос, – де мої яскраві зіроньки?

Чоловік розсміявся. Це високий, міцної статури чоловік з добродушною посмішкою. Його блондинесте волосся виблискувало в промінні сонця.

На сходах почувся біг маленьких ніжок.

– Тату! Тату! – залунали водночас два голоси.

З-за сходинок вибігло двоє дітлахів. Вони з усмішками налетіли на чоловіка. За спинами дітей виринула тендітна, жіноча постать. Жінка вбрана у легку темно синю сукню. Її вогненно руде волосся рівно спадало спиною, верхня частина волосся була заплетена в коси, та деякі передні пасма волосся вибилися з зачіски.

Вона елегантно йшла за дітьми. Темні, червоні вуста сяяли в усмішці, а на очах бриніли сльози радості. Було видно, що з кожним кроком туга і неспокій полишали жінку.

Хлопчик та дівчинка міцно обхопили чоловіка за стан, той у свою чергу затиснув їх в гарячих обіймах.

– Діти мої, – палко прошепотів батько, – як же я за вами сумував.

Він обережно притулив свої вуста до чола дівчинки.

– Моя лунолика Арлін, моя повелителька місяця та зірок.

Дівчинка подарувала йому найяскравішу усмішку. Батько провів рукою по синовому волоссю.

– Мій хлопчик, Вальтере, мій мужній синочку.

Чоловік палко поцілував своїх дітей у лоба. Він відпустив їх і поглянув на свою кохану дружину.

– Королева мого серця! – Велор розкрив руки для обіймів.

Жінка рвучко ринула в обійми чоловіка, по її щоках покотилися сльози.

– Як я сумувала, як я переживала, – пошепки заговорила Ліліт.

– Все добре, моє кохання, я поруч, – чоловік сильніше обійняв дружину, зариваючи своє лице у її волосся.

Декілька місяців назад вони стояли в цьому ж коридорі і заливалися горем від страшної розлуки. В ніч, до замку сім’ї Лореза, надійшов лист. Його приніс ворон, чорний як смола, а одне око червоне від крові. В листі йшлося про загрозу сутички з Корнетом, який бажав закувати алінарів в неволі, щоб ті не розширювали свою могутність, яка росте в їхніх знаннях і місячній силі. Тієї ж ночі Велор почав збирати оборонне коло, а там і всі сили для боротьби. Так склалося що, з проклятих земель живими не повертаються.

Корнет місце вічних війн. Ходять легенди, що одного дня здійнялася шалена буря. Вітер шаленів, небо затягнуло чорними хмарами, води вийшли зі своїх берегів. Здавалося що гірський хребет, який тягнувся лівим берегом острова, почорнів, з-за поділу скель тягнувся звивистий туман. Він огортав верхівки гір, його чорні щупалця тягнулися містом, туман скупчувався у постать, величну фігуру жінки. В руках вона тримала лук, а за спиною майоріли стріли. Її прозвали віснецею хаосу – Брієра. Піднявши свій лук, вона з ненавистю промовляла кожне слово: 

– За жадібність, жорстокість і холодність. За скоєнеє вами зло, за ту любов, яку насмілились ви вбити – потунуть землі ці у розбраті та війнах, настануть муки вашого, нікчемного – життя.

З останніми словами стріла полетіла крізь місто і влучила у серце тодішнього правителя Едмунда. Вважають що Брієра кохала його, а він потішаючись її любов’ю, наказав закувати дівчину в скелях де горе погубило її. Так Корнет став проклятою землею, де війни ходять і до нині.

Схоже, що зорі зглянулися над ними і сім’я знову куталась в ніжності й любові. З нагоди щасливого повернення чоловіка, Ліліт вирішила влаштувати теплу, сімейну вечерю.

Весь замок пащів радістю, кухарі прийнялися готувати різноманітні смаколики, помічники розставляли коридорами троянди. Наближалася ніч, тож м’яке, тепле, світло ліхтарів осяяло кімнати, все одно зберігаючи свою тьмяну казковість.

Зал, у якому сім’я вирішила повечеряти був не дуже великим, але затишним. Темне, дубове дерово, добре гармоніювало з темно синіми шторами, та різьбленими, золотими деталями інтер'єру. Зі стелі звисала вишукана люстра, з трохи приглушеним світлом. В каміні полум’є витанцьовувало свій жвавий танок, тріскочучи деревом. І вимальовуючи незвичайні візерунки на стінах.

В кріслі біля столу сиділа чоловіча постать. Його очі вдумливо стежать за вогнем, а в зіницях витанцьовували іскорки полум’я.

Важкі двері зали відкрилися і всередину забігло двоє дітлахів, а за ними, мало не літаючи від щастя, рудоволоса мати. Своє розкішне волосся вона розпустила, а прикрасила його розкішною діадемою, яка складалася з зірок. Її легка, темно фіолетова сукня підкреслювала тендітну талію, та вишукану фігуру.

Велор перевів свій погляд на дружину й посміхнувся, біля його очей та вуст виднілися ледь помітні зморшки, а лагідний погляд зігрівав Ліліт душу.

– Мої яскраві зорі, – промовив він, – мої любі зіроньки.

Чоловік встав. Він взяв на руки Арлін, її маленькі ручки обхопили його шию, очі радісно блищали. Вона дуже схожа на батька, біле з персиковим відтінком волосся, смаглява шкіра, довгі, густі вії. Та все ж мамині ясні блакитні оченята, маленьке, тендітне тіло і вишневі губи.

Батько міцно обійняв доньку.

– Я сумував за тобою крихітко-зіронько, – його щира посмішка немовби осяяла кімнату. Дівчинка тихо захихотіла, цілуючи батька в щоку. 

Опустивши доньку на підлогу він звернувся до сина:

– Місяць мого щастя, – чоловік скуйовдив синові волосся, - ти захищав наших леді?

Хлопчик гордовито виструнчився, він кивнув. Він вдоволено вдивлявся в вогнище камину.

– Мій мужній синку, – промовив батько, пригортаючи сина до себе.

Вальтер вдався у матір. Вогняне руде волосся, маленькі тендітні вуста але батькові темно-блакитні очі й міцна статура.

Настала черга і для Ліліт. Велор підійшов до неї, її очі радісно вдивлялися в його очі. Він підняв маленьке підборіддя жінки і обережно поцілував її вуста. Жінка притулилась до нього відчуваючи те давнє тепло і турботу.