Розділ 5

Розділ 5

 ... щирість не може бути сміховинною і завжди

 заслуговує на повагу.

Шарлотта Бронте

Під вечір пустився дощ, чорні, грозові хмари пливли небом. З кожним разом грім все дужчав, а блискавка ставала потужнішою. Повітрям линув приємний аромат мокрої землі, в переміш з насуваючою прохолодою. 

Тим часом Арлін сиділа у своєму кабінеті та писала відповідь до Двору Місячного сяйва, з проханням описати ситуацію. Насправді, вона як алінара відчуває зміни. Зорі вже не дають такої потужності як раніше, а місяць не наділяє своїм магічним світлом. Все слабшає і це насторожує. У місті нависла хмара страху разом із насторогою, мешканці намагалися не здіймати паніку. Ховали свої побоювання під масками щасливого життя, яке з кожним роком ускладнюється.

За вікном було чути важкі краплі дощу які б’ються об листя дерев та дах будівлі. Великий, незвичайний годинник стояв у кутку й рівномірно погойдував маятником, видаючи цокаючі звуки. Свічки догоряли на столі, за яким писала Арлін, старанно виводячи букви, складаючи слова у чіткі настанови. А полум’я всякий раз здригалося від вітру, який пробирався в кімнату з прочиненого вікна, витанцьовуючи химерними тінями на стінах. 

З коридору луною котилися квапливі кроки, що наближались до зачинених дверей кімнати.

Стук у двері.

– Так, – машинально відповіла Арлін.

Двері прочинилися і в них з’явилася маленька дівчина, Лорі, вона непевно окинула поглядом кімнату, мерзлякувато здригнувшись побачивши прочинене вікно, та впевнено заторохкотіла до Арлін.

– Добрий вечір моя пані, ви просили привести до себе того хлопця, як тільки йому стане краще. Він швидко піднявся на ноги, і зараз я можу привести його до вас.

– Вже? – брови Арлін метнулися вгору. – Що ж, добре, – подив від того, що юнак так швидко набрався сил прикував її до місця, та на щастя мозок вчасно зреагував на відповідь.                      

– Чудово, приведи його до мене, – вона схилила голову міркуючи, і квапливо додала, – та нехай сюди принесуть вечерю.

Через декілька хвилин до кабінету зайшла жінка з лазарету її темні очі були підведені чорним, а поруч з нею впевнено, але з помітною насторогою, стояв хлопець. Його уважні очі ловили все що відбувається навколо.

– Пані, будь ласка, принц Корнету – Кельвін Кастор, – вона суворо відійшла, медальйончики в її вухах задзвеніли, хлопець пройшов у середину вивчаючи кімнату.

Принц.

Це слово обпекло свідомість. Від такої різкої заяви все наче призупинилося. Арлін обережно встала з місця, очі зі здивуванням розглядають принца, а з уст злетів невпевнений смішок. Хлопець явно тішився  її здивуванням, він спокійно стояв з легкою посмішкою на вустах, а очі втупилися в підлогу ніби він цього і очікував.

 – Принц? – перепитала Арлін у жінки, недовіряючи почутому та не відводячи погляду від юнака.

– Так, пані, – жінка не певно поглянула на Арлін, немов і сама не вірючи своїм словам, – у нього знайшли декілька королівських символів, а деякі старші цілителі з лазарету, його навіть впізнали. Та й зорі, моя пані, не брешуть, – жінка посміхнулася, не дивлячись на її суворий зовнішній вигляд її голос видавав м’якість.

Арлін непевно кивнула.

– Гаразд, можеш йти.

Кельвін підняв свої темні, сині очі, на Арлін, вишневі вуста легко ковзнули у посмішці, оцінюючи здивування дівчини. Кремового відтінку сорочка з вишитими манжетами вільно сиділа на міцному тілі, на ногах темні штани і високі шкіряні чоботи. А в правому вусі виблискує золота сережка, з підвіскою у вигляді зірки.

– Так принц значить? – спираючись на стіл, гмикнула Арлін. – Чудова знахідка. 

– Та невже? – трохи з зухвалістю відповів хлопець.

– З нетерпінням послухаю як ти сюди потрапив. Сідай, можеш починати.

Дівчина стояла зіпершись на стіл, та легким, витонченим жестом, який пасував до її ніжної на вид натури, показала на стілець.

– Отже, – проводила Арлін, не чекаючи поки гість сяде, – ви вельми шановний принц, Кельвін Кастор, з земель Корнету. Чи не так?

Її очі пильно стежили за хлопцем.

– Так, начебто це я, – він трохи схилив голову на бік, вивчаючи свою співбесідницю. Посмішка не згасала з його лиця, – а ви міс, правителька цих земель?

– Так, начебто це я, – в тій самій манері відповіла дівчина. – Арлін Лореза, правителька Вальтресу.

– То ви Лореза? Цікаво... Отже ви з давнього роду алінарів?

– Може й так.  

Дівчина помітила, що хлопець картавить, від чого непевно посміхнулась. Запала мовчанка. Кімнатою знову заволоділи звуки дощу та завиваючого вітру, а вогонь каміну виблискував в очах дівчини, що старанно намагалась скласти все до купи.

У двері знову постукали.

– Так, – не виринаючи з задуми, озвалась Арлін.

До кімнати увійшла мила дівчина з тацею з їжею, вона обережно почала розкладати тарілки з вечерею. На розписаних візерунками тарілках парували печені овочі, ломтики свіжого хліба та великі картоплини. Окинувши поглядом їжу Арлін відійшла до вікна, хвилину вона стояла розглядаючи нічний шторм, приємне чисте повітря наповнювало легені, дві маленькі білі пташки сиділи на гіллі могутнього стовбура, пригортаючись один до одного аби зберегти тепло.

– Що ви бажаєте пити? – маленькі очі жінки втупилися в Арлін.

Арлін зачинила вікно і обернулась до присутніх.

– Принеси нам місячного вина.

– Як скажете пані, – жіночка кивнула та вийшла з кімнати.

Арлін трохи самовдоволено посміхнулася. Вона сіла по одну сторону стола і жестом вказала на місце навпроти, запрошуючи Кельвіна на трапезу. Хлопець виглядав зацікавленим та водночас стривоженим, в його голові роїлося безліч запитань, а він не як не міг їх вимовити.

– Хм, розкажи будь ласка як так сталося, що ти опинився на розломаних дошках, в океані, так ще й вижив після проходження Туманною стіною? – Арлін закинула одну ногу на іншу, вона почала обережно надламувати скоринку хліба чекаючи на відповіді.