Розділ 2

Розділ 2

 Нещастя - кращий учитель. У нещастя можна багато чому навчитися, дізнатися ціну грошам, ціну людям.

Оноре де Бальзак

Для Вальтресу стіна туману стала як благословенням так й прокляттям. Вже як три роки ніхто з місцевих жителів не бачив ні світанку, ні заходу сонця. Воно тут з’являлося тільки у день. Недовго гріло та пестило все своїми променями і знову ховалося за чорним туманом. Ці роки були важкими для всіх. На священній землі люди оговтувалися після катастрофи, недалеко від алінарських земель простяглись землі Корнету, що здавна намагалися винищити  чарівних істот – алінарів. Істот, що шукали єднання з природою і її дарами, викарбовуючи свою любов у гірських кристалах, та коштовних каменях. Їхня сила, живиться космічною магією, зірок, трьох місяців і всього що породжує космос.

Алінарія – місце, де природа допомагає алінарам, а вони єднаються з нею. Тільки тут космос це внутрішній світ людини, її душа, сила та її магія. Тут зірки наповнюють життям, а місяць плете свою історію. Алінари, давній народ, який із покоління в покоління вивчає астрономію, дізнаються про сили інших наук, вишукують дорогоцінне каміння, яке вони наділяють особливими властивостями. Це були одні з наймиролюбніших і найгарніших істот на планеті. Їх виділяла смаглява шкіра, з розсипом білих веснянок, темно блакитні розкосі очі, і у найдавніших сім’ях - світлого відтінку волосся.

Прохолодне повітря, тисяча крижинками, дряпало шкіру. Прийшла холодна пора, при якій все оберталося кригою, такою прозорою, неначе склом. Та не дивлячись на морозний, короткий час, основна частина року - це помірне тепло. 

На шаленій швидкості мчав цервін, чорний як ніч, сильний та водночас елегантний. Цервіни – схожі на оленів чарівні створіння, їхні копита і маленькі роги прикрашають кристалики, що за пульсацією крові, світяться приємним фіолетовим сяйвом. Здалеку здається, що він не біжить, а ледь торкається землі. На цервіні сидить дівчина. Світле, з персиковим відтінком, волосся зібране на потилиці, шкіра кольору кави з молоком, на обличчі була поцяткована білими веснянками, а кришталево блакитні очі обрамлені густими, темними віями. 

Сила обох зливалася в одне ціле, злість та напруга покидали тіло у шаленому темпі бігу. На душі ставало легше, тяжкі ланцюги пережитого спадали, вивільняючи спокій і легкість.

Поступово цервін стишував біг, ніч закутувала острів у свої зоряні обійми. Вулички спалахували ліхтариками, а в повітрі все ще були відчутні нотки троянд, вишні та кориці. Такі прогулянки з лагідним створінням не аби як заспокоювали Арлін. Один із способів очистити думки, й виплеснути негативну енергію.

Дівчина граційно зіскочила з істоти, і притримуючи його за вуздечко, повільно рушила вздовж берега. Чорна стіна подекуди виблискувала фіолетовими іскрами, а чорна імла клубочилася загрозливими візерунками.

Попереду, око вловило спалах сяйва. Арлін миттю насторожилася. Вона заклякла на місці вдивляючись у мерехтіння фіолетових іскор. З місця зіткнення блискавок виринув розтрощений шматок палуби корабля, а на тому шматку лежали дві нерухомі постаті. Хвилі підштовхували уламок до берега.

М’яко ступаючи, вона обережно наблизилася до людей. То були двоє чоловіків, важко сказати живі вони, чи мертві. Обидва вони досить молоді на вигляд, років з двадцяти.

– Не може бути... – прохрепіла Арлін.

Спустившись до самого берега, вона закотила рукава сорочки й наважилася знайти пульс незнайомців.

Що ж, слабкий, але є.

Дівчина швидко скочила на зацікавлену тілами тварину і помчалась до міста. За декілька хвилин вони були біля міста, вулицями Арлін вже йшла пішки. Дійшовши до лазарету виднілися лише декілька ліхтарів. Будівля виглядала сірою та похмурою, обплетена плющем у затінку дерев, гілки яких, химерними тінями ковзали по стінам, що провокувало світло від алінарського ліхтаря в руках статуї жінки, що сиділа відкривши лице місяцю. Статуя була неймовірно детально виліплена, і сягала давніх часів, що подекуди виражались у вигляді невеликих тріщин або плетіння рослин. 

Залишивши цервіна на вулиці, Арлін швидко зайшла всередину. По коридорчику ходили декілька целительок. Перехопивши одну з них дівчина швидко й твердо заговорила.

– Вибачте, терміново потрібен цілитель біля східного берега.

– Добрий вечір, що сталося й наскільки це терміново?

– Це дуже терміново, через темний бар’єр пройшли двоє чоловіків. Наразі вони у поганому стані, тож терміново відправте туди цілителя!

Жінка подивилась на дівчину переляканими очима, й з недовірою мовила:

– Та це не можливо... стійте ви ж...

– Зараз не до титулів, я сама бачила, що трапилося. Треба негайно врятувати можливо ще живі душі!

– Г... гаразд, зараз знайду цілителя, – жіночка метушливо побігла коридором, й зникла за темним поворотом.

Вже через декілька хвилин з темряви кімнат виринули три постаті. Цілитель, молодий хлопець і дівчина. Виглядали вони переляканими та спантеличеними. Чоловік підбіг до Арлін й швидко заговорив.

– Я містер Фрітерс, куди вирушати?

– До східного берега.

Чоловік кивнув й поспіхом попрямував до візка, який вже стояв запряжений тими ж цервінами. Арлін за секунду вже була поруч зі своїм провідником. Всі вони попрямували у напрямку дивної події.

Дорога не зайняла багато часу. Вирішивши не привертати занадто багато уваги, вони їхали не помітною, лісовою дорогою.

На березі все ще знаходилась зруйнована дошка з незвичними гостями на ній. Цілитель Фрітерс взяв всі потрібні речі для огляду й разом з хлопцем скочив з візка й побіг до непритомних чоловіків.

Арлін скочила на землю та стежила за всіма рухами що робили над незнайомцями. Двоє чоловіків лежали на животах, тож їх потрібно було перевернути. В одного було темне, хвилясте волосся, а в іншого світле, виголене з боків.