Розділ 1

Розділ 1

Весь світ - це місяць, і він має темну сторону, 

яку ніколи не показує нікому.

Марк Твен

Все навколо потонуло у хвилі чорного туману. Поширюючись, морок забирав все у свої пазурі, від цього земля здригнулася. Все затихло. Тиша острову Вальтрес, могла звести з розума, вона тиснула на свідомість, хотілось кричати аби почути бодай щось. Ця тиша змушувала благати, благати про порятунок.

Маленьке, тендітне тіло лежало на вогкій, від нещодавнього дощу, землі. Згорнувшись калачиком, зомліла, паралізована страхом Арлін.

Пройшли довгі хвилини, після чого до дівчини повернулась реальність. Тіло відмовлялося піддаватися на вмовляння встати, розплющити очі. У голові роїлися питання: Що це було? Що це був за напад? Навіщо все це?. Почулися всхлипи. По щокам котились сльози, голова гула, дівчина люто змахнула сльозинки з обличчя.  

Заспокойся, зосередся і дій.  

Ці слова відлунням прозвучали, нехтуючи біль тіла.

Борючись зі слабкістю, дівчина підвелася на ноги. З лівого плеча, цівкою стікала кров від порізу стріли. Роззирнувшись, Арлін не побачила жодної людини, чи хоч якихось ознаків життя. Вона стояла біля чорної, туманної стіни. В середині якої, візерунками звивалась густа імла.

За стіною почулись крики. Дехто з нападників вирішив пробратись через оборонну стіну. Та стіна, що виросла мала свою особливість, один за одним зайшовши, морок поглинув їхні тіла, блискавка розтинала їхню шкіру. Крики мук стихли, щойно вони перетворилися на попіл.

Дівчина злякано відійшла кілька кроків назад, дивлячись на спалахи блискавок. Обернувшись, погляд її вдивлявся в найбільший тут будинок, прикрашений скульптурами, дах якого, поринув у густий туман. 

Треба йти додому. Негайно!

Дівчина швидким кроком дісталась доріжки, що була викладена камінням, яка вела крізь місто до розлогого лугу, де стояла обплетена плющем кам’яниця.

Вальтрес був як ніколи тихим. Між двоповерховими кам’яними будинками, з високими дахами, що оздоблювали скульптурами людей або міфічних тварин, які тіснилися один до одного і були обплетиними дикими рослинами, пролягали доріжки з бруківки. Земля алінарів простягалась великою площею, її землі прикрашали величезні луки, з глибокими озерами, а гори та скелі височіли над містами, ховаючи в собі бурхливі річки. Алінари обожнювали скульптури, оздоблені коштовним камінням, які вони добували з гір; скульптури жінок, чоловіків, тварин і рослин знаходились на кожній вулиці. І зазвичай тут вирувало життя, але зараз повна, гнітюча тиша.

У різних місцях почулися крики.

Арлін стояла посеред вулиці. Вона відвела погляд у сторону жалібного схлипування . Поряд з нею знаходилася крамничка, з вікна якої дівчина побачила дві постаті. Прочинивши двері, вона зайшла всередину. На підлозі сиділа мати з хлопчиком, жінка притуляла сина до грудей, а по її щоках стікали сльози.

– Все гаразд, все добре – казала вона, цілуючи сина у лоба.

Чуючи як Арлін зайшла, вони обернулися до неї. Хлопчик відхилився від мами, щоб краще бачити хто зайшов.

І тут дівчину паралізував шок. Ліва рука дитини була прозоро-сіруватою. Неначе примара, дим, що набув форми дитячої руки. Вона впала на коліна поруч з хлопчиком.

– Щ... що сталося? – прошепотіла Арлін ледь чутно.

– М.. ми.. ми були тут. Коли містом прокотилася темна хвиля. – Жінка затнулася, переводячи дихання, – Ті хто були на вулиці... стерлися в попіл. – Схлипуючи, вона приобійняла сина міцніше, – я схопила сина до себе і побачила його руку.

Арлін переводила погляд з хлопчика на жінку. З сльозами на очах, вона на силу промовила:

– А ви... ви якось постраждали?

– Ні. Скажіть, що це було? – Її очі вдивлялись в дівчину, що зі страхом оглядала хлопчика, а голос лунав з слабкою надією.

– Я не знаю, – Арлін піднялася й зробила крок назад, до дверей. – Але обов’язково дізнаюсь. – Сказала вона і вибігла на вулицю.

Поступово люди почали виходити з домівок. Вони кричали, ридали, благали, хтось когось втратив, отримав примарну рану, чи його вже не було... Спостерігаючи за всім цим хаосом, шкіру пробирали дрижаки.

Арлін побігла у бік дому. Ковані ворота були замкнені, а відчинити було нікому. Дівчина бігла вздовж, подекуди розтрощеного муру, до потаємного входу. Ось вже була давно знайома стежинка, яка заросла чагарниками, а тут і потаємні двері. Стежка за ними вела крізь чарівної краси сад, що блищав від дощу. Садок був наповнений різноманітними квітами: троянди, жасмін. Вони насичували повітря солодкими пахощами.

Діставшись великих дерев’яних дверей, Арлін влетіла у середину мов вихор, у вухах гула кров, тиша невеликої споруди нахлинула зненацька. Мов величезна хвиля, прагнучи затягнути тебе на дно.

У деяких закутках великої кімнати, дівчина помітила помічників дому. Деякі з них лежали в обіймах, намагаючись затулити один одного, врятувати. Підійшовши ближче, Арлін побачила, багатьох вразило те ж саме лихо, що й маленького хлопчика в крамничці. У них якась частина тіла становилася примарною, прозоро - сірою. А в деяких були великі подряпини, та замість шкіри чи крові, примарні, прозорі рани. 

Серце скаженно билося. Налякані тихо всхлипували, хтось ридав, а хтось лежав непритомний. Арлін метнулася до сходів, аби піднятися, впевнитися що з батьками все гаразд.

На верхніх сходинках з’явилася одна з жінок. Вона була перелякана, очі червоні від сліз, а сама дівчина трусилася від жаху. Арлін підбігла до неї, вдивляючись на верхні поверхи. Та, ухопилась дівчині у лікоть, ледве стоячи на ногах.

– Міс... – гаряче прошепотіла дівчина.

– Де мої батьки? – Арлін казала твердо, та в її голосі все одно було чути тремтіння.

– Міс, мені дуже шкода, та вони... вони...

– Що з ними?! – сталеві нотки, розсікли повітря як лезо.