Пролог

Пролог

Ніщо не вічне під місяцем.

В. Шекспір

Сьогоднішній день вже не був таким сонячним й теплим. На небі скупчувалися темні, дощові хмари, грім порушував звичайну, вечірню тишу стародавнього містечка. З кожним новим поривом вітру зривалися листки дерев, що з настанням холоду змінювали свій колір на темно фіолетовий.

Ось зірветься, неначе від полону – шторм. Море – чорне і могутнє, за секунду оскаженіло. Хвилі високо здіймалися та з усією своєю силою обрушувалися на скелястий берег острову Вальтрес. Розбурхане море немовби намагалося затягнути на дно своєї чорної безодні всю священну землю. Блискавка – могутня й чарівлива, розривала потужним спалахом небо. Важкі, кришталеві краплини дощу застукотіли дахами будинків та самотніми вуличками. Грім і блискавки розривали небо. Сила дощу наростала.

На розлогій долині стояв великий кам’яний будинок, обплетений плющем і дикими трояндами, його видовжені ліпниною кути даху ховались у темних хмарах, що низько пливли небом. Низенький мур кидав видовжені тіні, від кожного удару блискавки.  

Серед лісу простували дві постаті. Неначе дві тіні, вони безшумно ковзали між височенних дерев, що могутніми стволами височіли над землею. Лагідний, жіночий сміх полинув лісом.

– Нумо, Вальтере, посміхнись, – промовив дівочий голос.

– Чому всю прогулянку ти мовчиш?

Хлопець зупинився і подивився на дівчину. Його погляд був холодним та водночас жалісний.

– Щось... не так? – від його погляду дівчина затнулась. – Якщо тобі не до вподоби стирчати під дощем, то ходімо швидше до дому.

Чергова блискавка вразила небо. З хвилину хлопець оцінюючи дивився на свою супутницю, після чого промовив.    

– До дому повернеться лише один з нас.

– Що... слухай, тобі що блискавка у голову вдарила?

– Тікай, – прошепотів він.

– Що? Чому? – вона наблизилась, лагідно беручи його підборіддя у руки. Він напружився та відвів очі.

– Просто тікай.

– Що відбувається? – прошепотіла вона самими лише губами, впевнено і наполегливо. Вальтер подивився в її світлі очі. Вона нервово вдивлялася в нього, з німим питанням. Разом вони стояли під проливним дощем, посеред лісу, змоклі до самих ниток. З білого волосся дівчини, яке спадало хвильками до талії, стікали цівки води. Темна шкіра сильно контрастувала з білим волоссям і ясними, блакитними очима. Хлопець взяв її холодні руки у свої.

– Арлін, вони тебе вб’ють.

Нервовий сміх зірвався з її вуст.

– Хто вони?

З лісу долинув плюскіт кроків по калюжах.

– Вже занадто пізно. – Хлопець відійшов назад.

– Брате... – та вона не встигла більше нічого промовити. Чорний туман почав обвивати все навколо неї. Арлін кинула переляканий погляд на брата, з його рук струменів чорний туман.

– Вальтер... що ти робиш?

Один за одним почулися голоси.

– Хапайте їх!

– Він буде нами задоволений, – проскрипів неприємний голос.

Чорна пітьма звивалася навколо Арлін, перелякано спостерігаючи вона зрозуміла, Вальтер намагався захистити її, намагався заховати.

Крізь хащі дерев пробралися дві постаті. Двоє високих, кремезних чоловіків, вдягнуті в войовничий одяг, а у кожного в руках був меч. На мить здалося, що час зупинився. Очі дівчини стали вологими від сліз, а погляд нервово метався з ціллю зрозуміти що відбувається. Позаду почувся рух. Спуск тятиви. Мимоволі Арлін відсахнулася у бік, стріла пролетіла зачепивши плече. Новий постріл. Стріла розітнула повітря, і влучила в живіт Вальтера.

– Ні! – затуляючи рот рукою, прокричала дівчина. Хлопець впав на бік тримаючись за живіт.

– Пробач мені... – його очі наповнились слізьми, а голос хрипів.

– Ні, ні, ні!

Арлін впала на коліна. Вона закричала, затуляючи рот рукою. Її погляд ковзав братовим тілом, сподіваючись і переконуючи себе що він виживе, що це всього-на-всього нічне жахіття. Та вже наступної миті все затягнуло пітьмою, хвиля чорного, в’язкого туману прокотилася островом. 

Пітьма – непроглядна і задушлива, поглинула все на своєму шляху.