Частина 45. Щиросердечне зізнання

— Картину кажеш… - я дивилася на нього і зрозуміла, що треба здаватися. - Блакитноока дівчина у смарагдовій сукні на фоні саду та моря?

Салліван підняв на мене погляд, у його очах горів зелений вогонь.

— Звідки ти… – він тихо загарчав.

— Да так, чула. - уїдливо відповіла я. - Гарна картина. Бачила, мабуть, в буклеті по мистецтвознавству.

— Це наша сімейна реліквія. - Саллі встав і повільно насувався на мене. - Вона зберігалася в нашій сім'ї з моменту написання понад 2 тисячі років… Звідки ти знаєш цю картину? - він загарчав, впритул підійшовши до мене.

— Саллі, давай разом заспокоїмося.. - я нервово ковтнула.

— Кіррррррра! - він узяв мене за горло, при цьому подряпавши кігтями.

— Гаразд, гаразд, тільки відпусти! - вирвалася я і впала на пісок, потираючи горло. - Які ви всі нервові ... Я відразу вирішила віддати її, як тільки зрозуміла що вона твоя.

— Портрет... Він у тебе?! - грізно нависаючи наді мною спитав Салліван.

— У мене, у мене.. Якраз збиралася відправляти замовнику.. - я встала, взяла злого Саллівана під лікоть і попрямувала до готелю, жестом показавши охороні, що підбігла, що все в порядку.

Зайшовши в мій номер, я кинула телефон і рушник на ліжко, підійшла до сейфа і дістала картину. Саллі вихопив її з моїх рук і, розірвавши упаковку, застиг. То була вона, його реліквія.

— Хто замовник? – тихо спитав чоловік.

— Якийсь колекціонер з Європи. - я дивилася на нього, не відводячи погляду.

— Кірррра… Не знай я тебе, я б розірвав тобі горло… — він обернувся і глянув на мене вогняно-зеленими очима.

— Ну, я тобі її повернула, тому все пучком! - проходячи повз нього у ванну я цьомнула злого чоловіка в щоку.

Різко схопивши за волосся він одним рухом притиснув мене до стіни.

— Гей! Відпусти! - я намагалася вирватися, але він міцно тримав.

— Крихітко... - він облизав мою шию і вкусив за вухо. - Яка ж ти все-таки смачна... І дурна! - він сильно вдарив мене в живіт, відпустивши волосся, від чого я зігнулася навпіл і впала на підлогу. - Переодягайся і поїхали. - сказав Салліван і набрав номер Лори.

З телефону почулася розмова:

— Привіт! Знайшов Кіру? - запитала Лора.

— Ага, знайшов .. - він подивився на мене, коли я намагалась підвестися з підлоги. - І не лише її. Закривай пошуки, портрет у мене.

— Що? Як? - здивовано спитала Лора і чоловік хмикнув.

— А хай нам Кіра сама ррррррозкаже, коли я її привезу...

— Кіра?!... Саллі, прошу, тільки сильно її не бий… - стривожено попросила дівчина телефоном.

— Він уже… - відповіла я замість чоловіка, підвівшись і дістаючи одяг.

— Ох, солоденька, повір, тобі це здасться квіточками… - гаркнув на мене Саллі і потім відповів дружині. - Незабаром будемо! - і скинув дзвінок.

— Чорт би вас, Чистих, побрав. Ще б тисячу років вас не бачила... - буркнула я, на що Салліван засміявся.

Одягнувшись я запакувала речі в чемодан і пішла до дверей.

— Що у валізі? - спитав Саллі йдучи поряд коридором. - Ще чиїсь реліквії?

— Ага. - відповіла я. - Ну знаєш, дрібниці, корона Королеви Британії, меч короля Артура, скринька Пандори.

— Містка валізка. - оцінювально подивився Саллі і засміявся. - А це? - Він показав на ефеси в мене на поясі.

— Та так... дрібничка ... - ухильно відповіла я і вийшла з ним на вулицю.

Ми дійшли до гелікоптерного майданчика, на якому стояв маленький двомісний глайдер. Закинувши мою валізу, в якій зрадливо брязкнуло спорядження, Саллі глянув на мене, але все ж таки мовчки допоміг залізти всередину. Коли ми пристебнулися – глайдер злетів угору.

— Класна штука. - я присвиснула, спостерігаючи як легко і м'яко ми летимо на автопілоті. - Дорого?

— Трійку мільйонів. - знизав плечима Саллі. - Якщо будеш добре поводитися, то і тобі такий подарую. Але поки що до цього не йде, звісно... - він знову стиснув кулаки, але змусив себе заспокоїтися.

Я посміхнулася, подумавши, що я і сама можу собі такий купити, але розкривати всі карти поки що було рано.