Частина 45. Щиросердечне зізнання

• Картину кажеш… - я дивилася на нього і зрозуміла, що треба здаватися. - Блакитноока дівчина у смарагдовій сукні на фоні саду та моря?

Салліван підняв на мене погляд, у його очах горів зелений вогонь.

• Звідки ти… – він тихо загарчав.
• Да так, чула. - уїдливо відповіла я. - Гарна картина. Бачила, мабуть, в буклеті по мистецтвознавству.
• Це наша сімейна реліквія. - Саллі встав і повільно насувався на мене. - Вона зберігалася в нашій сім'ї з моменту написання понад 2 тисячі років… Звідки ти знаєш цю картину? - він загарчав, впритул підійшовши до мене.
• Саллі, давай разом заспокоїмося.. - я нервово ковтнула.
• Кіррррррра! - він узяв мене за горло, при цьому подряпавши кігтями.
• Гаразд, гаразд, тільки відпусти! - вирвалася я і впала на пісок, потираючи горло. - Які ви всі нервові ... Я відразу вирішила віддати її, як тільки зрозуміла що вона твоя.
• Портрет... Він у тебе?! - грізно нависаючи наді мною спитав Салліван.
• У мене, у мене.. Якраз збиралася відправляти замовнику.. - я встала, взяла злого Саллівана під лікоть і попрямувала до готелю, жестом показавши охороні, що підбігла, що все в порядку.

Зайшовши в мій номер, я кинула телефон і рушник на ліжко, підійшла до сейфа і дістала картину. Саллі вихопив її з моїх рук і, розірвавши упаковку, застиг. То була вона, його реліквія.

• Хто замовник? – тихо спитав чоловік.
• Якийсь колекціонер з Європи. - я дивилася на нього, не відводячи погляду.
• Кірррра… Не знай я тебе, я б розірвав тобі горло… — він обернувся і глянув на мене вогняно-зеленими очима.
• Ну, я тобі її повернула, тому все пучком! - проходячи повз нього у ванну я цьомнула злого чоловіка в щоку.

Різко схопивши за волосся він одним рухом притиснув мене до стіни.

• Гей! Відпусти! - я намагалася вирватися, але він міцно тримав.
• Крихітко... - він облизав мою шию і вкусив за вухо. - Яка ж ти все-таки смачна... І дурна! - він сильно вдарив мене в живіт, відпустивши волосся, від чого я зігнулася навпіл і впала на підлогу. - Переодягайся і поїхали. - сказав Салліван і набрав номер Лори.

З телефону почулася розмова:

• Привіт! Знайшов Кіру? - запитала Лора.
• Ага, знайшов .. - він подивився на мене, коли я намагалась підвестися з підлоги. - І не лише її. Закривай пошуки, портрет у мене.
• Що? Як? - здивовано спитала Лора і чоловік хмикнув.
• А хай нам Кіра сама ррррррозкаже, коли я її привезу...
• Кіра?!... Саллі, прошу, тільки сильно її не бий… - стривожено попросила дівчина телефоном.
• Він уже… - відповіла я замість чоловіка, підвівшись і дістаючи одяг.
• Ох, солоденька, повір, тобі це здасться квіточками… - гаркнув на мене Саллі і потім відповів дружині. - Незабаром будемо! - і скинув дзвінок.
• Чорт би вас, Чистих, побрав. Ще б тисячу років вас не бачила... - буркнула я, на що Салліван засміявся.

Одягнувшись я запакувала речі в чемодан і пішла до дверей.

• Що у валізі? - спитав Саллі йдучи поряд коридором. - Ще чиїсь реліквії?
• Ага. - відповіла я. - Ну знаєш, дрібниці, корона Королеви Британії, меч короля Артура, скринька Пандори.
• Містка валізка. - оцінювально подивився Саллі і засміявся. - А це? - Він показав на ефеси в мене на поясі.
• Та так... дрібничка ... - ухильно відповіла я і вийшла з ним на вулицю.

Ми дійшли до гелікоптерного майданчика, на якому стояв маленький двомісний глайдер. Закинувши мою валізу, в якій зрадливо брязкнуло спорядження, Саллі глянув на мене, але все ж таки мовчки допоміг залізти всередину. Коли ми пристебнулися – глайдер злетів угору.

• Класна штука. - я присвиснула, спостерігаючи як легко і м'яко ми летимо на автопілоті. - Дорого?
• Трійку мільйонів. - знизав плечима Саллі. - Якщо будеш добре поводитися, то і тобі такий подарую. Але поки що до цього не йде, звісно... - він знову стиснув кулаки, але змусив себе заспокоїтися.

Я посміхнулася, подумавши, що я і сама можу собі такий купити, але розкривати всі карти поки що було рано.