Частина 22. Катування Чистого

Коли я почула, що Віктор вийшов із кабінету, то одразу схопилася з ліжка і вибралася через вікно. Наслідувати накази Віктора було б нудно і мені потрібні відповіді. На даху на мене вже чекав Джейкоб.

• Жива? - він глянув на мене, і мабуть залишився задоволеним побаченим.
• Ага. - Відповіла я, збираючи волосся в косу. - Ти знаєш, де він?

Джейкоб чудово розумів про що я, але не відповідав, довго дивлячись на мене.

• Джейкоб, або ти мені відповіси, або я піду шукати сама. - рішуче сказала я і вже готова була йти, як він гукнув мене.
• Гаразд, ходімо. - вставши сказав він і ми попрямували по даху до віддаленого крила. - Ти знаєш, що ти ходяча проблема? За весь час я стільки в карцері не сидів, як після твоєї появи.
• Ага. - Усміхнулася я. - І ... Джейкоб ... дякую що допоміг ...
• Звертайся, я завжди допоможу врятувати твій зад. - засміявся він, поглядаючи на мене.

Дійшовши до східного крила, ми звісилися і застрибнули у відчинене вікно. Тихо йдучи коридорами та сходами для персоналу Джейк провів мене в підвали під комплексом. Все тут кишило охороною, і ми, недовго думаючи, залізли у вентиляцію. Пролізаючи вузькими трубами я зрозуміла що чую голоси. Голоси Віктора і того виродка корейця.

• Вікторе! Я не знав, що вона ваша! - почувся звук удару і глухий хрип.
• Тобі пощастило, що ти мені ще потрібен, інакше ти був би вже мертвий! - прогарчав Віктор і знову почулися удари та хрипи. - Як ти сказав?! Хочеш вдосталь награтися? Так давай пограємось, кішка ти облізла! - Знову сильний удар і тріск зламаних меблів.

Ми підповзли до ґрат вентиляційної труби, щоб розглянути те, що відбувається. Кореєць валявся на підлозі побитий і стікаючий кров'ю, а поряд з ним стояв Віктор.

• Що ти знаєш про пожежу? – тихим небезпечним риком спитав Віктор.
• Нічого! Я нічого не знаю! - простогнав кореєць намагаючись піднятися. Одним ударом ноги Віктор відкинув його до стіни.
• Говоррррри Лумін! Або у цьому світі стане ще на одного Чистого менше! – Віктор узяв рушник і витер із рук кров. Лумін мовчав, лише тримаючись за поранені місця і крекочучи, намагаючись підвестися. - Що ж... пам'ятаєш, як ти катував Перших своїх ворогів, багато століть тому? Бачу, що пам'ятаєш. – сказав Віктор колись кореєць налякано подивився вогняно жовтими очима. – Я доопрацював цю практику. Ти не помреш ще довго, але й Рисю тобі більше не бути. Так що вирішуй, мовчатимеш і станеш людиною, або розкажеш, і я подарую тобі швидку смерть, як би Кірі не хотілося тебе помучати.
• Нам треба йти! Швидко! - прошипів Джейкоб мені, але я все ще заворожено дивилася. - Гей! Швидко! - Він штовхнув мене і я прийшла до тями.

Настільки швидко, наскільки можливо, я поповзла по вентиляції подалі від місця, де ми увійшли. Мені не треба було бачити, щоб знати, що там уже чекає нас охорона. Віктор почув стукіт наших сердець.