Частина 14. Бій

Зайшовши до кабінету, Віктор шпурнув мене на підлогу, що я аж полетіла стрімголов через всю кімнату. Сівши на підлозі і потираючи плече, на якому залишилися сліди від пазурів, тихо сказала:

• Тобі не казали, що непогано було б попрацювати над зарозумілістю..?
• Казали… ти. Вже двічі. Тому заткнися, поки я тобі горло не розірвав. - прогарчав Віктор, упершись руками в стіл і важко дихаючи. Я помітила що він був на межі трансформації від злості, що переповнює його, але язик мій - ворог мій.
• А що, правда очі коле..? - знову сказала тихо, але навіть якби я просто подумала про це він все одно почув би.

Різко обернувшись, він метнувся до мене на неймовірній швидкості, а його очі горіли червоним вогнем. Схопивши за руку, він кинув мене в стіну.

Скинувши склянки та пляшки зі столика і влетівши спиною в стіну я з тріском впала на підлогу. Скло встромилося в долоні, а в роті з'явився солонуватий смак крові. Я посміхнулась. Мені було начхати, в моїх очах теж розгорівся червоний вогонь.

Вставши, я розім'яла шию і дістала великий уламок з долоні. Рана одразу затяглася.

• Як давно я не була в гарній бійці. - я посміхнулася і сплюнула кров, ставши у бойову стійку.
• Як ти взагалі дожила до свого віку? - Віктор почав описувати коло по кімнаті, як вовк, який готується напасти на жертву, а я повторювала за ним. - Ти не знаєш, коли потрібно вчасно замовкнути!

Я загарчала і кинулася до нього. Він передбачив мій випад, поваливши на підлогу, але я зробила підсічку і він також впав. Швидко піднявшись я пропустила удар у живіт і відлетіла убік. Ми дивилися один на одного з різних куточків кімнати. Я різко побігла на Віктора і, ухилившись від удару, прослизнула в нього під рукою, з розбігу застрибнула на стіл, відштовхнулася і з розвороту в повітрі вдарила його ногою в обличчя, саме коли він обертався.

Приземлившись на підлогу я завмерла дивлячись на Віктора. Він тримався за стіл, а з його носа лилася кров.

• Твоя біла сорочка зіпсована. - я встала, взяла рушник із дивана і підійшла до Віктора.
• Відвали. - зло сказав він, відмахнувшись і витираючи носа.
• Заткнися і прибери руки. – вогонь у моїх очах змінився лише маленькою іскрою.

Віктор розлютився від чергової неповаги до нього, але, помітивши мій настрій, трохи охолонув і дозволив мені підійти до нього, розуміючи, що наша невеличка бійка закінчена. Я ніжно прибрала його руки, приклавши рушник до носа. Кров зупинилася швидко, тому я витерла його обличчя та шию.

• А от сорочку доведеться викинути. - Сказала я і почала безцеремонно розстібати і стягувати з нього щось закривавлене, що раніше явно було дорогою брендовою річчю.

Віктор податливо допомагав мені, не промовивши жодного слова, тільки заворожено спостерігаючи за мною.

Прибравши сорочку, я витерла його торс та шию рушником.

Ніжно взявши мене за підборіддя, він повернув моє обличчя і дістав шматок скла зі вилиці. Я трохи скривилася. 

Він помітив уламки в долоні і, підвівши до диванчика, посадив на нього.

Відійшовши до стіни, він злегка натиснув на неї і відчинилися двері. За нею я побачила ліжко, стіл, шафи для одягу. Зайшовши за різ він ненадовго зник з поля зору. Я подивилась на долоню. Деякі рани вже встигли зарості і скло залишилося всередині, деякі ще кровоточили.

Коли я спробувала дістати уламок, мене гукнув Віктор.

• Не чіпай. Спочатку треба знезаразити.

Він підійшов, сів поруч і ніжно взяв мою долоню в руку. Я не чинила опір, дозволивши допомогти мені. Коли він промивав рану спиртом я трохи примружила очі, на що Віктор тільки посміхнувся.

• Знаєш, коли я був дитиною і вилазив на найвищі дерева, скелі, або бився з тими, хто мені не під силу - батько попереджав мене про ранню смерть. – почав Віктор. - Батько казав, що якщо я помру в дитинстві, то залишусь дитиною назавжди. Наша перша смерть, наш характер у цьому віці супроводжує нас усе життя.
• Я не дитина… - невдоволено пробурчала я.
• А ось поводиться як неслухняна дитина! – різко відповів Віктор, але подивившись на мене видихнув. - Я ж намагався захистити тебе, навіщо ти втекла, навіть не дочекавшись мене?
• Я не хотіла сидіти у чотирьох стінах. І мені не потрібний захист, я сама можу за себе постояти.
• З таким гострим язичком точно за тисячу років навчилася відповідати за свої слова. – невдоволено сказав Віктор.

Коли він дістав уламки, шкіра на долоні швидко затяглася, але Віктор помітив кров на моєму плечі.

• Що це?
• Нічого, просто подряпина. - Відповіла я, поправляючи футболку.
• Покажи. – твердо наказав Віктор.
• Так, а давай домовимося: я не твоя підлегла, і тим більше не звірятко, як ті бідолахи на вулиці. І я не повинна слухатись тебе.

В очах Віктора блиснула червона іскорка злості і він, схопивши мене за руку, зняв футболку з плеча.

Під футболкою був свіжий слід від його пазурів, який ще кровоточив.

Брудно вилаявшись, Віктор підвівся і знову попрямував до спальні. Повернувшись - у нього в руках була баночка з гидко смердючою маззю.

• Не треба! - схопилася я з дивана. - Вона смердить! Само загоїться!
• Сидіти! - гаркнув Віктор, однією рукою саджаючи мене на місце і акуратно, намагаючись не зробити боляче, почав мазати рану. - Так краще. До ранку загоїться. І не дивись на мене так! - зауважив він мій невдоволений погляд. - Інакше міг залишитися шрам, а цього я б собі не пробачив.