Частина 9. Вижила

— Я не знала, що ще хтось лишився. Все шукала тих самих Чистих з Азії, Мексики, Півночі. Батько розказував, що їх істинний вигляд міг бути Лис, Рись, чи Ведмідь. Але ніколи не знаходила. Тільки звернених. 

— Чому ти одразу не сказала мені хто ти? 

— Я вижила лише тому, що не казала всім направо і наліво хто я. А ще - я тебе не знала. 

— А знала б - сказала? 

— Ні. - не замислившись відповіла я. 

Ми посиділи в тиші ще якийсь час. 

— Що це за місце? - спитала я через деякий час.

— Тюрма для звернених, як її називає мій керівник з безпеки. 

— Так, але.. нащо? Тюрму ж ти створив?  

— Так, я. Для збереження нашого виду. Ми під загрозою винищення, Кіро. 

— Зрозуміло.. - я знову замовчала. Ми обидва намагались сказати це один одному, але ніхто не наважувався зробити це першим. 

— Кіро.. - все ж почав Віктор. - Я.. я думав, що всі загинули… батьки, Алан, Ліна… ти… я поховав вас там, у згорівшому лісі… я… 

— Не треба, досить. - спробувала зупинити його я. Він був відкритий перед мною як книга, але цим він ятрив не тільки свої, але і мої рани.

— Дай мені сказати! - загарчав він, а в очах в нього вирував червоний вогонь. Видихнувши, він продовжив. - Я не знав що ти жива. Якби знав, я шукав би тебе все своє життя, поки не знайшов би. - на якийсь час він замовк. – Як ти померла? В перший раз. Тобі ж було лише 15-16 років, коли все сталося.

— Тоді й померла. Я згоріла живцем. Не померла лише тому, що втекла з дому тієї ночі і вогонь, мабуть, був без вовчого аконіту. Коли прийшла додому після того, що сталося, аконіт був усюди. Я образилася на батьків через якусь дурість і втекла. Найстрашніше переродження у моєму житті. Я потім не раз так помирала, але той раз був зовсім іншим. У Салемі, коли намагалася врятувати невинних жінок, зганьблених дурними дітьми. У 1943 р., коли намагалася вивести євреїв з Освенциму. Я тому так виглядаю. – показала на себе. - Занадто рано померла.

— З твоєю шиєю все гаразд? - раптом спитав Віктор через якийсь час. - Мені повідомили що Джейкоб тебе подряпав.

— І сліду немає, ти ж знаєш – усміхнулася я і, взявши руку Віктора в свою, злегка цапнула кігтиком, щоб виступила крапелька крові.

— Гей! - Він відсмикнув руку.

— Мінуси бути не єдиним Чистокровним, що вижив - інші можуть залишати сліди які ти відразу не зцілиш. - усміхаючись сказала я і знову відкинулася на спинку крісла.

— Якщо інший виживший - це ти, то я це переживу. - посміхнувся він, оглядаючи подряпину.

— Ага, якщо пощастить. – підморгнула я. - Головне не зли мене, бо там двоє вищих уже в лікарні.

— Ахахахаха, як скажеш. - Він засміявся на весь голос. - Але я вже починаю подумувати щодо твоєї пропозиції про батіг і шкіряні лосини. Ти ж мені ще й за двох моїх підопічних не відповіла. - він зло посміхнувся, так що мені стало страшно і водночас захотілося довести його, щоб за цією усмішкою йшли наслідки.

— Я вже відсиділа в карцері! Ти хоч раз там сидів? Садист… – обурилася я.

— А що, дуже добре підходить для виховання норовливих дівчат, таких як ти.

— Та мені понад тисячу років!

— А я все одно на 500 років старший за тебе. І будь впевнена, карцер може здатися квіточками, якщо я буду злий на тебе.

Обурено пихкаючи, я склала руки на грудях і показала язик. Потім усвідомивши як по-дитячому це виглядало - ми разом розсміялися.