Частина 7. Спроба втечі

Скільки б я не ховалась, але тікаючи від охорони сама загнала себе у кут. За загратованим вікном була вже пізна ніч, очевидних інших виходів з котельної я не бачила. Отримавши пару десятків ударів металевим кийком я вже була згодна і на батіг, і на шкіряні лосини. 

Поки мене тягли в кабінет директора на інший кінець корпусу - у віконці однієї з камер я помітила зорозумілого вищого Джейкоба.

• Удачі, кицю. Я вже встиг до тебе звикнути. - сказав він, перед тим як один з охоронців різко закрив його віконце.

Затягнувши мене в кабінет Директор Лондбраєна і всадивши у крісло, охорона поспішно вийшла. 

Потираючи побиті місця, я озирнулась. Довгий кабінет, гарні дерев’яні меблі, м’які крісла, в дальньому кутку диванчик і поруч столик з алкоголем. На стінах картини. 

Встав, я підійшла ближче. На одній з картин була намальована родина: в центрі чоловік з жінкою, з різкими рисами обличчя, статні і сильні, голова родини. Ліворуч ще один чоловік, молодший від них, і, судячи з обличчя, схожий на поважного… тьху, довели.. на Директора Віктора Лондбраєна коротше. Праворуч стояла сімейна пара, хлопець з дівчиною, обіймаючи дівчинку років 12-13. Їх обличчя були до болі знайомі. 

Під картиною був підпис: 

“Зображено сімейство Ланель: батьки Уолт і Лоран, їх сини Віктор та Алан, а також дружина і дочка молодшого сина сімейства Алана, Ліна та Кіра” 

Поряд висіла ще одна. На ній був зображений Уолт Ланель, голова сім’ї. Підпис знизу казав: 

“Тягар довгого життя - пам’ятати і вчитись на помилках тих, кого ти пережив”

“девіз сімейства Ланель”

І тут я зрозуміла, в яку халепу втрапила. 

• Давно не бачились, мала. - сказав Віктор, сидячи в тіні на м’якому кріслі і потягуючи віскі з келиху.