Частина 2. Тюрма

Після всіх принижень - мені відкрили двері з цієї кімнати й відправили по коридору до камери номер 3. В коридорі не було охорони, тільки відеонагляд й двері з номерами. 

Двері в мою камеру були відчинені. Увійшовши всередину я побачила ліжко, рукомийник, унітаз й невеличкий стіл. Двері за мною автоматично зачинились. 

Ну, що ж… вибір поки залишається невеликим.

На ліжку я помітила чистий одяг і швидко почала одягатися. Тут була білизна, вільні штани з резинками на щиколотках, футболка і кофта на блискавці. 

Якби не було цього збоченого купання й хлопців з гвинтівками - я б подумала що це літній табір. 

Мені не залишалось нічого, окрім як чекати, і я чекала, тим часом намагаючись пригадати як я могла в це вплутатись. 

Пам’ятаю бій в Японії, було багато солдат, багато смертей. А потім.. оу.. точно.. 

Потім бомба. 

Влада вирішила скинути бомбу на місце битви, бажаючи знищити ворога і наплювавши на своїх бійців. 

Потім я прокинулась.. але не в коробці. Теж було темно, але ще й вогко. Це був військовий карцер. Було багато допитів.. Тепер зрозуміло, що це за плями на моєму одязі. Це була моя кров. 

Але я пам’ятаю як вирвалась, стала вовком, як вбила декількох людей, як вже вибіжала за огорожу й втекла в ліс… І був постріл. В очах потемніло і я відключилась. 

Але як я опинилася тут залишалось загадкою. 

За декілька годин двері в мою камеру відчинились і я схопилася з ліжка. Першим зайшов чоловік з автоматом і наказав мені сісти за стіл. За ним увійшов той самий чоловік з вусами і якоюсь папкою. 

• Не бійся, сідай. -  сказав він, вказавши на стілець. - Я хочу задати тобі декілька питань, щоб зрозуміти до якого класу тебе віднести. 
• Де я? - перебила його я, уважно вивчаючи його обличчя. Шрам біля ока, серйозні очі. Було в цих очах щось.. щось знайоме.. 
• Що ж… - він відклав папку і сів навпроти мене. - Ти в приватній в’язниці для звернених перевертнів. У нас тут зоопарк з усього світу. На тебе прийшло замовлення від військових Японії, на чиїй базі ми тебе і знайшли. Точніше на тому, що від неї залишилось.

Чорт! Чорт, чорт, чорт!!! Тільки мисливців за перевертнями мені не вистачало! Як мене взагалі занесло прямо в їх лапи?! 

Я була просто в паніці, але старалась не показати цього. Намагаючись заспокоїтись я постаралась думати логічно. Він сказав, що це в’язниця для звернених. Тобто вони не знають, хто я. Це добре, да й таких, як я, майже не залишилось. Зверненні не можуть народжувати нових перевертнів, тільки Вищі, або Перші. Популяцію Чистих можна перерахувати на пальцях, і те я не впевнена, що вони всі досі живі. Більшість Вищих, а тим паче Чистих, знають один одного, але я занадто довго жила серед людей і припинила пошуки інших.. 

• Розумію, для тебе може бути забагато інформації, ти ошелешена. - продовжив він. - Але я маю задати тобі декілька питань, а потім відповім на твої.
• Добре.. - тихо відповіла я, виходячи з роздумів. 
• Чудово! Почнем.. - він відкрив папку й почав її гортати. Знайшовши якийсь бланк анкети, дістав його і приготувався записувати. - Що ж.. Твоє ім’я? 
• Ммммм… Розалінда. 
• Так. - він відклав ручку. - Послухай мене уважно. В мене немає часу грати з тобою. Я - Перший, і я відчуваю коли ти брешеш. Тому давай розберемось з деталями, а потім тебе переведуть в загальний корпус. Тим паче що по тобі видно, що тебе щойно звернули. 
• Гаразд. - я трохи знітилась. Але все одно всю правду видавати йому я не збиралась, тому, докладаючи зусиль і керуючи своїми емоціями, спокійно відповіла. - Мене звати Кіра. 
• Так краще. - він почав записувати. - Вік з моменту народження? 
• 25 років. - чоловік глянув на мене, але оцінивши мій тон голосу й серцебиття, записав вік. 
• Добре збереглася. Як давно тебе звернули?
• Близько трьох років тому.. - ніяково відповіла я. 
• Доообре.. І хто тебе звернув? 
• Я.. Я не знаю.. 

Я спіймала на собі пильний погляд. 

• Він намагався вбити мене..  - продовжила я ніяково, щоб серцебиття списали на стрес. - ..але його відлякали мисливці і я вижила. 
• Хммм… І все було саме так? - він дивився на мене уважно, не кліпаючи і не відводячи очей. Я помітила, як в його очах блиснув жовтий вогник.
• Так.. Так, сер, саме так. 
• Добре. - він все ж таки опустив погляд до бланку і щось записав. 

Було ще багато питань, ніби плутаючи мене і питаючи про одне й те саме. Я намагалась триматися, але була дуже втомленою і біль в голові не проходила. Більше ніж за годину опитування нарешті завершилось і мені надали клас нижчого зверненного. Чоловік все ж таки списав мою ніяковість і нарочиту дурість на недосвідченість. 

• Зараз тобі принесуть їжу. Поїж, пости, а завтра тебе переведуть в загальний корпус. - сказав він, виходячи. - А, так, і ще. Через декілька днів повернеться директор в’язниці і запросить на особисту бесіду кожного новоприбулого. Раджу бути з ним більш відвертою. - він посміхнувся й вийшов.