Розділ 121 . Ляльковий майстер

Дарина хотіла закричати, але відчула, що її рот... зашитий. Тонка, невидима волосінь стягувала її губи так сильно, що вона не могла навіть прошепотіти «мамо».

— Тссс... — прошелестіла Белла. Її порцелянове обличчя тріснуло, і з тріщини визирнуло щось чорне й волохате. — Твоя шкіра така м’яка. Твої очі такі яскраві. Майстру вони дуже сподобаються.

Раптом кімната почала змінюватися. Стіни розсунулися, і замість затишної спальні Дарина опинилася у величезній майстерні. Скрізь на гачках висіли руки, ноги, голови... але вони не були пластиковими. Вони були справжніми, але застиглими, наче вкритими тонким шаром лаку.

У центрі зали стояв Він — Майстер. Він був велетенським, зшитим із сотень різних клаптів тканини та шкіри. Замість пальців у нього були довгі сталеві голки.

— О, нова натура! — проскреготав Майстер. Його голос нагадував тертя пінопласту об скло. — Ця дівчинка занадто багато рухається. Це псує композицію. Ми зробимо з неї Ідеальну Статую . 

Майстер підійшов до Дарини. Він дістав велетенський пензель, змочений у прозорій, липкій рідині.

— Спочатку ми заберемо твій рух, — сказав він, проводячи пензлем по її ногах.

Дарина з жахом побачила, як її шкіра миттєво стає холодною і твердою, перетворюючись на білу порцеляну. Вона більше не відчувала своїх пальців на ногах. Холод повільно піднімався вище — до колін, до стегон.

— А потім ми замінимо твої очі на скляні ґудзики, — Майстер нахилився ближче, і Дарина побачила своє відображення в його металевих ґудзиках замість очей. — Ти будеш стояти в моїй вітрині вічно. Ти ніколи не подорослішаєш. Ти ніколи не помреш. Ти просто будеш... красивою.

Лялька Белла стрибнула на плече Майстра і почала гигикати.

— Я хочу її волосся! — верещала вона. — Віддай мені її справжнє волосся, а їй приклей клоччя з вовни!

Майстер підняв свої голки-пальці над обличчям Дарини. Холод уже дістався її серця. Воно почало битися все повільніше: тук... тук... тук...

Холод уже скував груди Дарини. Її серце билося глухо, наче обгорнуте ватою: тук... тук... Майстер нахилився зовсім близько, його сталеві голки-пальці вже торкнулися її повік, готуючись замінити живі очі на скляні кульки.

— Не кліпай, маленька копіє... — проскреготав він. — Зараз ти станеш ідеальною.

Але Дарина, попри заніміле тіло, змогла ворухнути правою рукою. Вона була ще теплою, ще живою. Дівчинка не стала бити Майстра — вона знала, що він сильніший. Вона почала нишпорити пальцями по його грудях, де під брудним полотном пульсувало щось темне.

І тут вона її знайшла.

З-під клаптя старої, засмальцьованої шкіри на грудях Майстра стирчала товста червона нитка. Вона була натягнута, як струна, і від неї йшли міріади дрібних капілярів до кожної його кінцівки. Це був Серцевий Шов.

Дарина вхопилася за нитку обома руками, намотуючи її на пальці.

— ЩО ТИ РОБИШ?! — заверещав Майстер, і його голос перетворився на ультразвуковий свист. — ВІДПУСТИ! ТИ ПОРВЕШ КОМПОЗИЦІЮ!

Дарина смикнула щосили. Червона нитка почала виходити з тіла Майстра з жахливим звуком: вж-ж-жик... вж-ж-жик...

Першою відлетіла голова Майстра. Вона впала на підлогу, і з неї замість крові посипалася стара, трухлява тирса. Потім його руки-голки почали відвалюватися одна за одною. Клапті шкіри, з яких він був зшитий, почали розлітатися в різні боки, наче їх підхопив невидимий вихор.

Лялька Белла, побачивши це, спробувала втекти, але без магії Майстра її порцелянове тіло миттєво стало нерухомим і важким. Вона з гуркотом впала і розлетілася на тисячу гострих друзків.

— ТИ... НЕ... МОЖЕШ... — прохрипів останній клапоть тканини, що був ротом Майстра, перш ніж зникнути в темряві.

Як тільки остання червона нитка була витягнута, порцеляновий холод на ногах Дарини почав танути. Вона знову відчула тепло, відчула біль у пальцях, відчула, як розійшовся невидимий шов на її губах.

Дарина прокинулася у своєму ліжку. Сонце яскраво світило крізь штори. Вона миттєво подивилася на полицю.

Белли там не було. Тільки порожнє місце і трохи білого пилу на дереві.

Дівчинка полегшено зітхнула і хотіла встати, але... її погляд упав на власну руку. На долоні, там, де вона тримала нитку, залишився глибокий червоний слід, схожий на опік. І цей слід мав форму ідеального вузла.

Вона підійшла до дзеркала і відсахнулася. Її очі залишилися її власними, але навколо зіниць з'явилася тонка, ледь помітна золота облямівка, наче хтось обвів їх пензлем із лаком.

Дарина вийшла в коридор. Мама готувала сніданок. Вона посміхнулася доньці, але Дарина помітила дещо дивне. Мама поправляла свій фартух, і на її зап'ясті дівчинка побачила такий самий червоний слід-вузол.

Мама підморгнула Дарині й тихо прошепотіла:

— Тобі вдалося вийти з Майстерні швидше за мене, люба. Але пам'ятай: нитки нікуди не зникають. Вони просто чекають на наступного Кравця.