Розділ 120 . Криниця забутих тіней

Олексій повернувся до хати, але відчув дивний холод у грудях. Коли він хотів привітатися з дідусем, з його рота не вилетіло жодного звуку. Замість голосу був лише шум витікаючої води.

— Олексію, синку, ти чого такий блідий? — запитав дідусь, не відриваючись від газети.

Раптом з-за спини Олексія вийшов... він сам. Точна копія. Ті самі джинси, та сама розпатлана чубчик. Але очі в копії були абсолютно чорними, як дно тієї криниці.

— Я просто трохи втомився, дідусю, — сказав двійник голосом Олексія. — Піду полежу.

Дідусь посміхнувся, навіть не помітивши, що справжній Олексій стоїть поруч, невидимий і беззвучний. Справжній хлопець став прозорим. Його пальці проходили крізь стіни, а ноги не залишали слідів на підлозі. Двійник-тінь посів його місце, з’їв його вечерю і навіть поцілував бабусю в щоку.

Вночі Олексій-тінь підійшов до ліжка, де лежав справжній, невидимий Олексій. Двійник нахилився низько-низько, і з його очей почала капати чорна вода прямо на обличчя хлопця.

— Тобі тут не місце, — прошепотіла Тінь. — Ти був занадто необережним. Тепер ти — вода в моїй криниці. А я — людина в твоєму світі. Знаєш, що найцікавіше? Твої батьки приїдуть завтра, і вони нічого не помітять. Я буду любити їх краще, ніж ти. Я буду слухняним. Я буду... ідеальним.

Тінь дістала з кишені маленький срібний ніж і почала повільно «відрізати» невидимі нитки, що ще тримали справжнього Олексія в цьому світі. Кожна нитка лопалася з тихим дзвоном.

Раптом у кімнату зайшла бабуся. Вона тримала в руках стару лампу. Вона не бачила справжнього Олексія, але вона зупинилася прямо перед Тінню.

— Ти забув одну річ, істото, — сказала бабуся, і її голос став глибоким, як сама земля. — Справжній Олексій ніколи не лягає спати, не зачинивши вікно. А ти його залишив відчиненим, щоб твої брати з криниці могли зайти.

Бабуся підняла лампу, і Олексій побачив, що всередині неї горить не вогонь, а світиться жива людська душа.

Тінь розросталася, стаючи величезною чорною плямою на стелі. Її пальці-щупальця вже тягнулися до бабусиної лампи, щоб загасити останнє світло. Чорна вода почала заливати підлогу, і в ній плавали обличчя інших дітей, яких ця криниця поглинула за сотні років.

— Твоє ім'я тепер моє! — закричала Тінь, і її голос став схожим на гуркіт обвалу в горах. — Я — Олексій! Я буду жити твоїм життям!

Справжній, прозорий Олексій відчув, як холодна вода підступає до його горла. Він почав зникати, перетворюючись на пару. Але в останню мить він згадав. Він згадав те дивне, смішне слово, яке придумала для нього мама, коли він був зовсім маленьким і боявся грози. Це було ім'я, яке не знав ні дідусь, ні бабуся, ні навіть найкращі друзі.

Це було його Справжнє Ім'я Захисту.

Олексій напружив свої невидимі легені. Він вклав у цей звук усю свою любов до мами, запах ранкової кави та тепло сонячного проміння.

— ЗОРЯНИК! — вигукнув він.

Звук не був гучним, але він розрізав кімнату, як лазер. Тінь раптом застигла. Її чорне тіло почало вібрувати, наче по ньому пройшла електрична хвиля.

— НІ! ЗВІДКИ ТИ... ЯК ТИ... — заверещала Тінь.

Її чорні очі почали тріскатися. Слово «Зоряник» було для неї як чиста кислота. Воно не вписувалося в її холодний світ тіней. Обличчя двійника почало відшаровуватися, відкриваючи під собою порожнечу, заповнену іржавою водою.

КРАХ!

Тінь вибухнула. Тисячі крапель чорної води розлетілися по кімнаті, але як тільки вони торкалися світла бабусиної лампи, вони перетворювалися на нешкідливий пар.

Олексій відчув сильний поштовх у груди. Його тіло знову стало важким. Він відчув пальці на руках, відчув, як серце б'ється в ритмі швидкого барабана. Він знову став справжнім.

Бабуся підійшла до нього і поставила лампу на стіл.

— Ти встиг, Зорянику, — тихо сказала вона і вперше за вечір посміхнулася. — Але криниця все ще там. Вона нікуди не зникла.

Наступного ранку Олексій прокинувся від того, що сонце заливало його кімнату. Батьки вже приїхали, їхні голоси лунали з кухні. Все здавалося ідеальним.

Хлопець підійшов до вікна і подивився в куток саду. Шипшина розрослася ще сильніше, повністю закривши криницю. Але на підвіконні він помічив дещо дивне.

Там лежала маленька, ідеально кругла чорна перлина. Вона була холодною і пахла сирою землею. Коли Олексій взяв її в руки, він почув усередині своєї голови тихий, ледь помітний шепіт:

— Гарне ім'я... Зорянику. Але я запам'ятав його. Тепер я знаю, як тебе кликати, коли ти наступного разу пройдеш повз...

Олексій стиснув перлину в кулаці. Він знав: боротьба не закінчилася. Криниця просто змінила тактику. Тепер вона не чекатиме, поки він зазирне вниз. Тепер вона буде чекати, поки він засне.