Розділ 119 . Книга живих слів

Андрій сидів у вітальні. Тато панічно заклеював усі щілини в домі червоним скотчем. Його руки тремтіли. Мама сиділа в кріслі-гойдалці. Вона виглядала як завжди, але коли вона відкривала рот, щоб «сказати» щось, звідти виповзали комахи й шикувалися на шпалерах у написи:

«МЕНІ ТАК СМАЧНО... ТВОЄ СЛОВО БУЛО ТАКИМ СОЛОДКИМ...»

— Не дивися на стіни! — крикнув тато. Але він сам не втримався і вимовив заборонену літеру. — Стіни... вони... О НІ!

Тієї ж миті червоний скотч на стіні розірвався, наче його розрізали бритвою. З темряви визирнуло Око. Воно не мало повік, воно було зроблене з тисяч дрібних літер, що постійно рухалися, переписуючи історію світу прямо зараз.

— Дякую за «Стіни», — прошепотіло Щось усередині стіни. — Це слово дає мені силу тримати твій дім. Тепер мені потрібне слово на літеру «Т». Наприклад... «Тато».

Андрій побачив, як його батько раптом почав перетворюватися на... набір літер. Його пальці стали рисками, його голова — колом. За секунду тато став просто написом на підлозі: «ТАТА БІЛЬШЕ НЕМАЄ».

Андрій залишився сам із мамою-коконом. Він зрозумів: Старий у стінах — це Голодний Диктувальник. Він краде предмети, перетворюючи їх на опис цих предметів. Якщо він скаже «Ніж» — ніж стане словом і перестане різати. Якщо він скаже «Серце» — його серце стане просто набором чорнил на папері.

Старий почав виходити зі стіни. Він виглядав як велетенська, зморщена книжка, що ходила на тонких людських ніжках. Замість обличчя в нього була відкрита сторінка, на якій у реальному часі писалося:

«Хлопчик Андрій стоїть у кімнаті. Він дуже боїться. Він збирається вимовити слово, яке вб'є його остаточно».

— Скажи це, Андрію, — прошелестів Старий, розкриваючи свої сторінки-руки. — Скажи «Смерть». Це таке гарне слово. Воно має такий вишуканий шрифт. Я зроблю з тебе найкращий розділ у моїй Книзі Безмовних.

Мама піднялася з крісла. Вона підійшла до Андрія і почала пальцем малювати на його лобі літеру «С». Її дотик був холодним, як мокра газета. З її вух почали випадати старі, пожовклі сторінки з іменами всіх дітей, які жили в цьому домі до Андрія.

— Будь... словом... — просичали мухи, що вилітали з її рота.

Андрій відчув, як холодна рука Старого торкнулася його горла. Літери на обличчі-сторінці монстра почали складатися в слово: «К-І-Н-Е-Ц-Ь». Але хлопець не закрив рота. Він набрав у легені повітря, яке пахло друкарською фарбою, і вибухнув.

— Сонце! Страх! Світло! Смерть! Совість! Скрипка! Сіль! — вигукував він, не зупиняючись ні на секунду.

Диктувальник здригнувся. Його паперове тіло почало роздуватися. Слова Андрія не просто звучали — вони втілювалися в реальність прямо всередині монстра. Коли Андрій вигукнув «Сіль», Диктувальник почав роз'їдатися зсередини білими кристалами. Коли вигукнув «Світло», з кожної шпарини паперової істоти вдарили промені, що пропалювали сторінки.

— Досить! — заверещав Старий, і з його рота посипалися друкарські літери, наче зуби. — Я не можу... я не встигаю... записувати... ТИ ЗАНАДТО ШВИДКИЙ!

Андрій не слухав. Він почав вигукувати всі слова, які знав: назви міст, імена друзів, кольори, почуття. Кімната перетворилася на вихор із чорнила та паперу. Мама впала на підлогу, її рот нарешті закрився, а чорні мухи почали розчинятися в повітрі, перетворюючись на звичайний пил.

Раптом пролунав звук, схожий на розривання гігантського полотна. Диктувальник не витримав. Він лопнув, розлетівшись на мільярди дрібних клаптиків білого паперу, на яких не було жодної літери. Весь дім здригнувся, і червоний скотч на стінах перетворився на попіл.

Андрій стояв посеред вітальні. Навколо нього все було вкрите білим снігом із паперу. Тато знову став людиною — він сидів на підлозі, розгублено дивлячись на свої руки, які щойно були лише буквами. Мама повільно піднялася і торкнулася свого горла.

— Андрію... — прошепотіла вона. Її голос був справжнім. Без комах. Без мух. — Ти... ти замовкнув?

Андрій хотів відповісти, але... він зрозумів жахливу ціну своєї перемоги. Він вигукнув усі слова. Всередині нього не залишилося жодного звуку. Його мозок був абсолютно порожнім, як чистий аркуш паперу, на якому ще ніхто нічого не написав.

У родині Андрія більше немає заборонених літер. Батьки знову розмовляють, сміються і планують майбутнє. Але Андрій... він більше не говорить. Ніколи.

Він ходить по дому з олівцем і маленьким блокнотом. Але він не пише слів. Він малює тільки дивні, незрозумілі візерунки. Люди в місті кажуть, що він просто пережив шок. Але вони не бачать того, що бачить він.

Іноді вночі Андрій дивиться на чисту стіну своєї кімнати. І там, у світлі місяця, починають повільно проступати літери. Це не Старий Диктувальник. Це сам Андрій. Його шкіра стає білою і гладкою, як пергамент.

Він розуміє: він не вбив Диктувальника. Він просто став новою, чистою Книгою.