Розділ 117 . Луна, що запізнюється

У будинку посеред мертвого саду жили дві сестри — Кира та маленька Ляля. Їхній батько був мисливцем, але він ніколи не стріляв у звірів. Він полював на «звуки». Стіни їхньої хати були оббиті товстою шерстю, а вікна запечатані воском.

— У цьому світі, — шепотів батько, — є звуки-паразити. Вони чіпляються до твого голосу, як кліщі до собаки. Якщо ти крикнеш у лісі й не почуєш луни — тікай. Це означає, що Луна залишилася там, щоб вкрасти твоє обличчя.

На день народження Лялі Кира вирішила подарувати їй «співаючу мушлю», яку знайшла біля старого колодязя. Вона була чорною, холодною і всередині неї щось постійно шурхотіло.

— Лялю, приклади до вуха, — сказала Кира.

Маленька сестра послухалася. Вона завмерла. Її очі розширилися, а зіниці стали білими.

— Вона не співає, Киро... — прошепотіла Ляля. — Вона доїдає мій голос.

Кира розсміялася, але її власний сміх пролунав лише через П'ЯТЬ СЕКУНД. Це була перша ознака. Луна почала запізнюватися.

Вночі Кира прокинулася від того, що хтось кликав її з кухні.

— Кирооо... допоможиии... — звучав голос Лялі.

Кира вибігла на кухню і побачила Лялю. Але дівчинка стояла абсолютно нерухомо. Її рот був зашитий тонкою прозорою ниткою (тією самою, про яку ми згадували раніше, але тепер це був нерв самого будинку).

— Лялю, це ти кликала? — запитала Кира.

Ляля заперечно похитала головою, але в цей момент з її зашитого рота пролунав гучний, чіткий голос:

— ТАК, ЦЕ Я. ПІДІЙДИ БЛИЖЧЕ.

Голос жив сам по собі. Він відірвався від дівчинки. Кира побачила, як з горла Лялі виповзає щось довге, сіре й схоже на слизьку стрічку. Це була Жива Луна. Вона висмоктала всі звуки з Лялі, залишивши її німою оболонкою.

Раптом світло згасло. У темряві Кира відчула, як щось холодне притулилося до її вуха.

— Тепер твоя черга, — сказав голос Кири. Але це була не Кира. Це був її голос, який вона втратила хвилину тому, коли кликала сестру.

Кира спробувала закричати, але звуку не було. Вона бачила, як її крик вилітає з рота у вигляді темної пари, і цю пару жадібно ковтає Луна, що сиділа на стелі.

Батько забіг у кімнату з ліхтарем, але він не побачив доньок. На підлозі лежали дві порожні шкіри, як скинута шкіра змії. Вони були ідеально цілі, але всередині не було ні кісток, ні серця, ні звуку.

А з кутів кімнати почали лунати голоси. Сотні голосів. Вони співали пісеньку на день народження, вони сміялися, вони плакали.

— Ми тут, татку... — пролунало з тиші.

Батько зрозумів, що це пастка. Луна з’їла його дітей і тепер використовувала їхні голоси, щоб виманити його душу. Він закрив вуха руками, але голос Луни лунав УСЕРЕДИНІ його черепа.

— Ти сам навчив нас полювати на звуки, — прошепотіла Луна-Кира. — Тепер ми — твій останній звук.

На ранок сусіди знайшли хату порожньою. Тільки старий грамофон на столі крутився сам по собі. Але замість музики з нього долинав хрускіт ламаних кісток і тихий-тихий шепіт трьох голосів:

«Ми не померли. Ми просто стали тишею, яка тебе з'їсть».