Розділ 115 . Голодна вечеря

У селі на краю болота жив старий чоловік із двома доньками — Уляною та маленькою Насткою. Їхня мати померла давно, і батько суворо забороняв дівчаткам виходити на ганок після того, як сонце торкнеться обрію.

— Коли небо стає рудим, — казав він, засуваючи важкий засув, — ліс починає шукати те, що втратив. Не озивайтеся на жоден голос, навіть якщо він звучатиме як мій.

На день народження Настки Уляна вирішила приготувати сюрприз. Вона знала, що в старому занедбаному саду за хатою росте яблуня, плоди якої солодші за мед. Але батько казав, що ті яблука — це «очі землі», і чіпати їх не можна.

Уляна дочекалася, поки батько засне, і вислизнула в сад. Вечір був тихим, але яблуня стояла чорною, ніби обгорілою. На самій верхівці висіло одне єдине яблуко — біле, як кістка.

— Візьми... — прошепотіло коріння під її ногами. — Віддай Настці. Вона перестане плакати за матір’ю.

Уляна зірвала яблуко. Воно було холодним, як лід. Вона прибігла в хату і віддала його сестрі. Настка, не вагаючись, відкусила шматочок.

— Смачно? — запитала Уляна.

Настка не відповіла. Її обличчя почало змінюватися. Шкіра натягнулася на вилицях, зуби стали гострими, як голки, а язик став довгим і чорним. Вона з’їла все яблуко разом із качаном і кісточками.

— Я хочу ще... — просичала Настка. Але її голос більше не був дитячим. Це був голос тисячі голодних комах.

Раптом двері спальні батька відчинилися. Він вийшов, тримаючи в руках стару рушницю, але його очі були заплющені. Він ішов, як лунатик.

— Що ви зробили? — прошепотів він, не відкриваючи очей. — Ви впустили Того, Хто Сьорбає.

Настка раптом стрибнула на батька. Вона не кусала його. Вона просто притулилася своїм ротом до його вуха і почала висмоктувати його спогади. Батько миттєво обм’як, його тіло стало порожнім, як старий мішок. Він забув, хто він, де він і що в нього є діти. Він просто впав на підлогу, дивлячись у стелю порожніми очима.

— Мало... — просичала Настка-потвора, повертаючись до Уляни.

Уляна кинулася до виходу, але двері не відчинялися. Замість дерева вони стали м’ясом. Стіни хати почали пульсувати, ніби вони опинилися всередині чийогось величезного шлунка.

— Ти дала мені «око землі», Уляно, — сказала Настка, підходячи ближче. Її пальці перетворилися на довгі мацаки. — Тепер ти станеш моєю вечерею. Але я не з’їм твоє тіло. Я з’їм твій завтрашній день. Ти ніколи не прокинешся.

Настка обхопила Уляну своїми холодними руками. Уляна відчула, як її думки зникають. Вона забула, як виглядає сонце. Забула запах трави. Забула своє ім’я.

Коли настав ранок, сусіди побачили, що хата стоїть абсолютно порожня. Вікна були чистими, підлога вимитою. У кріслі сиділа маленька Настка — вона була знову гарною дівчинкою в чистій сукні. Вона весело гралася двома маленькими сірими камінцями, які колись були її батьком та сестрою.

Вона підняла очі на переляканих сусідів і посміхнулася:

— Хочете яблучко? Я знаю, де вони ростуть.