Розділ 114 . Тінь у подарунок

У старому будинку, де стіни завжди були холодними, навіть влітку, жили дві сестри: Віра та маленька Яся. Їхня мати була дуже дивною — вона ніколи не дозволяла дівчаткам дивитися у дзеркала після заходу сонця. Вона завішувала їх важкими шторами, примовляючи: «Те, що там живе, не має очей, тому воно шукає ваші».

Наближався день народження Ясі. Віра хотіла подарувати їй щось особливе. Оскільки мама не давала грошей на іграшки, Віра вирішила зробити «магічне люстерко» з уламка скла, який знайшла на горищі. Вона почистила його, обмила дощовою водою і заховала під ліжком.

— Мамо, а чому дзеркала вночі небезпечні? — запитала Віра за вечерею.

— Бо вночі вони стають дверима, — сухо відповіла мати, не піднімаючи очей. — І той, хто увійде з того боку, забере твоє обличчя, а натомість залишить лише порожнечу. Не смій гратися з відображеннями!

Але Віра не послухалася. В ніч перед днем народження вона дістала свій уламок. Місячне світло впало на скло, і воно раптом стало глибоким, як колодязь. Віра подивилася в нього і здригнулася: її власне відображення не кліпало. Воно просто дивилося на неї, а потім... посміхнулося, хоча сама Віра була серйозною.

— Хочеш подарунок для сестри? — прошепотіло відображення. Його голос звучав так, ніби хтось шкрябав нігтями по склу. — Я дам тобі «Живу Ляльку». Вона ніколи не зламається і завжди буде слухатися Ясю.

З глибини скла висунулася тонка, бліда рука, пальці якої були занадто довгими. Вона простягнула Вірі маленьку фігурку, зліплену з чогось схожого на сірий віск.

— Тільки пам'ятай, — проскрипіло відображення, — лялька має їсти. По одній краплі того, що тече у твоїх жилах, щовечора.

Віра, наче в тумані, взяла фігурку. Вона була теплою. Навіть занадто теплою для воску.

Вранці Віра подарувала ляльку Ясі. Маленька сестра була в захваті! Лялька сама рухала ручками, кліпала очима і навіть тихо сміялася. Мати, побачивши іграшку, зблідла так, що стала схожа на привида.

— Звідки це?! — закричала вона, намагаючись вихопити ляльку.

Але іграшка раптом виставила вперед маленькі гострі кігті й боляче дряпнула матір. Та відсахнулася, закриваючи обличчя руками.

— Вона вже вибрала господаря... — прошепотіла мати і зачинилася у своїй кімнаті, більше не виходячи.

Минали дні. Яся не розлучалася з лялькою. Але Віра помічала страшне: Яся ставала все меншою, худішою, її шкіра ставала сірою, як віск. А лялька... лялька росла. Вона ставала більшою, важчою, і її обличчя почало змінюватися. Воно ставало копією обличчя Ясі.

Одного разу вночі Віра почула шепіт з кімнати сестри. Вона зазирнула в щілину дверей і заціпеніла від жаху.

На ліжку сиділа велика, на зріст як дитина, воскова фігура. Вона тримала на руках маленьку, крихітну, розміром з долоню, живу Ясю.

— Тепер я буду Провідницею, — сказало воскове чудовисько голосом Ясі. — А ти будеш моєю іграшкою.

Віра кинулася до дзеркала, щоб розбити його і повернути все назад, але дзеркал у домі не було — мама їх завісила. Вона підбігла до вікна, але замість вулиці побачила лише своє власне відображення, яке стояло з того боку скла і махало їй рукою.

— Дякую за обличчя, Віро, — сказало відображення. — Тепер твоя черга жити в склі.

Віра відчула, як її тіло стає пласким, холодим і крихким. Вона намагалася закричати, але з її горла вилетів лише звук розбитого скла.

На ранок мати нарешті вийшла з кімнати. Вона побачила «Ясю», яка весело снідала, і «Віру», яка мовчки стояла біля вікна. Мати посміхнулася, але в її очах не було радості. Вона знала, що в її домі тепер живуть тіні.

А справжні дівчатка залишилися по той бік: одна — у маленькій восковій ляльці, яку «Яся» кинула в піч, а інша — у холодному склі вікна, назавжди дивлячись на світ, у який вона вже ніколи не повернеться.