Розділ 113 . Мертва петля

У глухому селі, де ліс підступав до самих порогів, жили дві сестри — Ельза та маленька Міра. Їхня мати була жінкою суворою і холодною, як камінь на дні колодязя. Вона ненавиділа будь-які прояви радості й понад усе боялася «старої сили», що дрімала в їхньому роду.

Наближався день народження Міри. Ельза понад усе хотіла подарувати сестрі щось особливе, що захистило б її від нічних кошмарів. Вона мріяла про яскраво-червону шовкову стрічку, щоб зав'язати її на зап’ясті Міри як оберіг.

— Мамо, дай мені бодай клаптик червоної тканини, — благала Ельза.

— Ні, — відрізала мати, замикаючи скриню на важкий засув. — Червоний колір кличе вовків і тіні. Ти нічого не отримаєш.

Ельза плакала в сараї, аж поки з гущавини лісу не вийшла стара жінка, чиє обличчя нагадувало потріскану кору дерева.

— Ти шукаєш нитку, дівчинко? — прохрипіла вона. — Мати не дасть тобі шовку, бо вона знає ціну. Але якщо твоя любов така сильна, візьми це.

Стара простягнула Ельзі моток дивної нитки. Вона була не з вовни й не з льону. Вона була сірою, липкою і ледь помітно пульсувала, ніби всередині неї текло щось живе.

— Це нитка з павутиння вічності, — прошепотіла відьма. — Вона ніколи не розв'яжеться. Але пам'ятай: скільки сили ти в неї вкладеш, стільки життя вона забере.

Ельза була так засліплена бажанням зробити подарунок, що не відчула холоду, який пішов від нитки. Вона сховала моток під подушкою.

Вночі, коли місяць став червоним, як око розлюченого звіра, Ельза підкралася до ліжка Міри. Маленька Міра спала, посміхаючись уві сні. Ельза почала плести браслет.

— Перша петля, — прошепотіла Ельза. Нитка на зап’ясті Міри раптом стала яскраво-червоною, вбираючи колір з губ сестри. Міра зблідла, а її дихання стало важким.

— Друга петля, — продовжувала Ельза. Нитка впилася в шкіру Міри, стаючи все тоншою і гострішою, як дріт. Кімнатою пронісся крижаний вітер, затушивши свічку.

— Третя петля — Мертва петля, — вигукнула Ельза, зав’язуючи фінальний бантик.

У ту ж мить Міра різко розплющила очі. Але це були не очі маленької дівчинки. Замість зіниць у неї були дві чорні вирви. Вона не закричала. Вона почала сміятися голосом старої відьми з лісу.

— Дякую за браслет, сестро, — прошепотіла Міра, і її пальці стали довгими та кістлявими. — Тепер ми пов'язані. Назавжди.

Мати забігла в кімнату з лампою, але було запізно. Вона побачила лише Ельзу, яка в розпачі намагалася розв'язати бантик. Але вузол не піддавався. Що дужче Ельза тягнула, то глибше нитка входила в плоть Міри, з’єднуючи їхні вени в одну систему.

— Я ж казала тобі! — закричала мати, кидаючись до них із ножем.

Але щойно лезо торкнулося «Мертвої петлі», ніж розсипався на іржавий пил.

З того часу люди кажуть, що в лісі можна зустріти двох дівчаток. Вони завжди тримаються за руки. Якщо придивитися, то здається, що вони танцюють, але насправді та, що вища, тягне за собою ту, що менша. А на їхніх руках сяє кривава стрічка, яка з кожним кроком затягується все тугіше, випиваючи залишки їхніх людських душ.

Ельза отримала свій браслет. Але тепер вона — лише тінь, що прикута до монстра, якого сама ж і створила.