Розділ 112 . Будинок під шкірою

Оля стояла за дверима і спостерігала за сніданком. Тато сидів нерухомо. Його рухи були різкими, смиканими. Коли він підносив чашку до рота, було чути тихий звук: зип... зип... зип... Наче працює маленька лебідка.

— Олю, заходь, — сказала мама. Вона не повернула голови, її очі дивилися прямо перед собою, але зіниці... вони оберталися всередині очних ямок незалежно від повік. — Твоя сукня готова. Твій брат уже приміряв свою. Тепер він такий... слухняний.

Брат Олі, Денис, зайшов у кухню. Він не моргав. Його шкіра була занадто блискучою, наче вкритою шаром свіжого лаку. На шиї, під самим підборіддям, Оля побачила тонкий, акуратний шов чорними нитками.

— Мені так добре, Олю, — прошепотів Денис. Його голос був монотонним, без жодної емоції. — Тепер я не відчуваю болю. Я не відчуваю страху. Я просто... частина Колекції.

Тато раптом різко встав. Його рука витягнулася на неймовірну довжину, і Оля побачила, як з його манжета виходить тонка срібляста нитка, що йде кудись у стелю.

— Ми довго чекали, поки ти підростеш, — проскреготав тато. Його щелепа рухалася окремо від обличчя, наче вона була підвішена на шарнірах. — Твоя стара шкіра занадто тонка. Вона рветься від крику. Великий Кравець сказав, що тобі потрібна нова... міцніша.

Зі стелі почали спускатися тисячі тонких голок. Вони були живими, вони звивалися, як маленькі змії, шукаючи тепло людського тіла. Стіни кухні почали розсуватися, оголюючи величезну залу, заповнену... людьми-манекенами.

У центрі зали на троні з людських кісток сидів Він. Великий Кравець. У нього не було шкіри взагалі — тільки м'язи та жили, обплутані мільярдами ниток. У його руках були велетенські ножиці, якими він розрізав саме повітря.

— Твій брат тепер ідеальний, — прошелестів Кравець. Його голос лунав прямо в мозку Олі. — Він більше не плаче. Він не хоче гуляти. Він просто стоїть у кутку і чекає на команду. Хочеш стати такою ж? Хочеш, щоб я зашив твою самотність?

Батьки почали наближатися до Олі. Вони розкрили свої обійми, і дівчинка побачила, що їхні грудні клітини розкриваються, як дверцята шафи. Всередині було порожньо — тільки складні механізми з ниток і шківів.

— Стань частиною нашої сім'ї... — співали вони хором. — Стань ідеальним швом на тілі цього світу.

Оля відчула, як перша холодна голка торкнулася її плеча. Вона була гострою, як лід, і вже почала втягувати тонку сріблясту волосінь у її шкіру. Великий Кравець наблизився, його м’язи перекочувалися під шаром живих дротів, а велетенські ножиці клацали в такт його диханню.

— Завмири... — прошепотів він. — Будь рівною. Будь симетричною. Помилки природи мають бути виправлені.

Але Оля не завмерла. Вона згадала, як мама колись сміялася — по-справжньому, до того, як її рот зашили ідеальною посмішкою. Дівчинка схопила край своєї сукні й з диким криком розірвала її навпіл.

— Я НЕ ТВОЯ ТКАНИНА! — заверещала вона.

Оля почала бігати по залі, перекидаючи стійки з манекенами. Вона хапала котушки з нитками й заплутувала їх між ногами батьків. Тато спробував схопити її, але його рухи були розраховані на ідеальний ритм. Коли Оля почала рухатися хаотично — стрибати, крутитися, падати й знову підхоплюватися — його внутрішні механізми почали диміти.

Зип... крак... хрусь! — у тата відлетіло плече, бо нитка натягнулася занадто сильно під неправильним кутом.

Великий Кравець загарчав. Його ідеальна зала перетворювалася на купу сміття. Нитки, які раніше тримали стелю і стіни, почали плутатися в один гігантський вузол. Оля не зупинялася. Вона почала співати — не колискову, а безглузду, гучну пісню, плутаючи слова і ритм.

— ТИШІ! МЕНІ ПОТРІБНА ТИША! — кричав Кравець, закриваючи вуха своїми обдертими руками.

Від її крику дзеркала в залі почали тріскатися. Кожна тріщина розрізала нитки, що тримали манекенів. Батьки Олі впали на підлогу, наче порожні мішки. Їхні «костюми» розійшлися по швах, і звідти почало виходити старе, затхле повітря.

Раптом головна нитка, що йшла від серця Кравця до самого центру стелі, натягнулася до межі. Оля підскочила і, вхопившись за неї всією вагою, різко смикнула.

ДЗИ-И-ИНЬ!

Звук був такий, наче лопнула планета. Великий Кравець почав розплітатися. Його м'язи розпадалися на окремі волокна, його ножиці розлетілися на друзки. Весь будинок здригнувся, і стіни, зшиті з людської шкіри, почали згортатися, як сухе листя в огні.

Оля прокинулася на пустирі. Навколо неї не було жодного будинку — лише купа іржавого заліза та обривки старих, гнилих ниток. Поруч лежали мама, тато і Денис. Вони були живі, але їхня шкіра була вкрита дрібними білими шрамами, які нагадували про те, що вони колись були частиною Колекції.

Вони не пам'ятали нічого. Вони просто мовчки дивилися на небо.

Оля піднялася. Вона подивилася на свої руки. Швів не було. Але коли вона випадково зачепилася нігтем за край своєї нової кофтинки й витягнула маленьку ниточку... вона почула тихий, ледь помітний стогін десь глибоко під землею.

Вона зрозуміла: Великий Кравець не помер. Він просто пішов латати себе в інше місце. І тепер Оля знає: кожен раз, коли хтось у світі намагається здаватися занадто ідеальним, занадто правильним і нерухомим — це означає, що Кравець десь поруч. Він чекає, поки ти розслабишся, щоб зробити перший... акуратний... стібок.