Розділ 111 . Викрадачі облич

Максим сидів у своїй кімнаті, підперши двері стільцем. Він чув, як у коридорі щось шурхоче. Це не були кроки людини. Це був звук сухого хітину, що терся об шпалери. Скрег... скрег... скрег...

— Максиме, любий, виходь... — голос мами звучав ідеально ласкаво. — Я спекла твій улюблений пиріг. З вишнями... і теплим солодким соком.

Але Максим бачив крізь шпарину під дверима: «мама» стояла в темряві, і її тіло було занадто довгим. Її руки діставали до самої підлоги, а пальці мали по сім суглобів. Вона тримала своє обличчя... в руках, наче маску, і повільно приміряла його, намагаючись рівно приклеїти до слизької, сірої голови, на якій не було очей.

— Ми майже звикли до цієї шкіри, — прошепотіло те, що було татом, з іншого боку коридору. Його голос тепер нагадував звук розрізання сирого м'яса. — Але дитяча шкіра... вона така еластична. Вона буде триматися довше.

Раптом з-під ліжка Максима почулося тонке, дитяче гигикання.

— Вони вже тут, братику... — це була Катруся. Вона сиділа в темряві, і її очі світилися яскраво-жовтим світлом. Вона повільно знімала з себе ніготь, а під ним росла гостра чорна клешня.

Двері в кімнату почали повільно вгинатися всередину. Хтось або щось тиснуло на них з такою силою, що дерево почало тріщати.

— Нам набридло грати в сім'ю, — проскреготіла «мама». — Ми прийшли з-під землі, де немає світла. Ми їли коріння дерев, але тепер ми хочемо їсти ваші спогади.

Максим побачив, як стіни кімнати почали вкриватися чорною плівкою. Це була не плівка — це були мільйони крихітних павуків-імітаторів. Вони почали збиратися в одну велику купу, набуваючи форми його батьків.

— Подивися на нас, Максиме, — сказали дві фігури одночасно. — Ми — це ти. Ми знаємо твій перший страх. Ми знаємо ім'я твого першого друга. Ми заберемо твій мозок, і ти будеш жити вічно всередині нас, як маленька іскра в темряві.

Катруся-монстр виповзла з-під ліжка. Вона розкрила рот, і він розійшовся до самих вух, оголюючи ряди гострих, прозорих зубів.

— Буде зовсім не боляче... — прошипіла вона. — Просто твій голос тепер належатиме мені.

Вона стрибнула.

Максим відчув, як гострі пазурі «Катрусі» розірвали тканину його футболки на спині. У повітрі завис запах сірки та сирої землі. «Мама» і «тато» вже просунули свої витягнуті, багатосуглобні пальці крізь тріщини в дверях.

— Ми майже всередині, синку... — просичали вони хором, і цей звук нагадував тертя наждачного паперу об кістку. — Віддай нам своє обличчя. Воно таке свіже... таке справжнє.

Максим, задихаючись від жаху, кинувся до старої дубової шафи. Там, завішене важкою чорною тканиною, стояло бабусине дзеркало. Бабуся завжди казала: «Ніколи не знімай покривало після опівночі, бо дзеркало покаже не тебе, а те, що стоїть за твоїм плечем».

Хлопець схопив край тканини. «Катруся» зашипіла, її щелепа розкрилася неймовірно широко, готуючись до останнього стрибка.

— ДИВІТЬСЯ! — закричав Максим і ривком зірвав завісу.

Срібляста поверхня дзеркала спалахнула холодним, синім вогнем. Коли імітатори побачили своє відображення, час ніби зупинився.

У дзеркалі не було ні мами, ні тата, ні милої сестрички. Там відбивалися гігантські, напівпрозорі личинки з тисячами людських очей, що хаотично плавали в їхніх слизьких тілах. Замість ротів у них були чорні вирви, заповнені зубами, які вони вкрали у своїх жертв.

— НІ-І-І! — завили істоти.

Від вигляду власної потворності їхні «людські» маски почали плавитися. Шкіра мами стікала на підлогу сірим воском. Обличчя тата лопнуло, наче перестиглий плід, оголюючи пульсуючу масу павучих ніжок.

Дзеркало почало всмоктувати їх у себе. Скло стало рідким, як ртуть. Імітатори чіплялися пазурями за паркет, залишаючи глибокі борозни, але невидима сила тягнула їх углиб скляної безодні.

— Повертайтеся в землю! — кричав Максим, заплющуючи очі, щоб не збожеволіти від побаченого.

Останній жахливий схлип — і в кімнаті запала тиша. Тільки звук розбитого скла розрізав ніч. Бабусине дзеркало розлетілося на мільйон дрібних скалок.

Максим відкрив очі. Кімната була порожня. На підлозі лежали лише порожні оболонки одягу його рідних. Батьків не було. Катрусі теж. Вони зникли разом із імітаторами, бо справжні мама й тато, мабуть, загинули ще багато днів тому, коли Максим вперше помічив «збій».

Хлопець підійшов до вікна. Надворі світало, але сонце здавалося блідим і холодним. Він подивився в маленьку скалку дзеркала, що залишилася в рамі.

З відображення на нього дивився хлопець. Але коли Максим моргнув, його відображення... запізнилося на частку секунди.

Максим торкнувся свого обличчя. Воно було гладким. Занадто гладким. Наче зробленним із порцеляни. Він спробував посміхнутися, і почув усередині своєї голови тихий, знайомий звук. Скрег... скрег... скрег...

— Я... переміг... — прошепотів він.

Але його голос тепер нагадував звук розрізання сирого м'яса.

Він зрозумів: дзеркало не просто вигнало монстрів. Воно забрало останню справжню людину в цьому домі. Тепер Максим був Головним Імітатором, який просто забув, ким він є насправді.