Розділ 110 . Озеро тисячі облич

Батьки розбили табір біля гірського озера. Вода в ньому була настільки прозорою, що здавалося, ніби камінці на дні можна дістати рукою. Але коли сонце сховалося за гору, вода змінила колір — вона стала густою і чорною, як розлите чорнило.

— Даринко, дивись! — прошепотіла Ліля, схилившись над берегом. — Там на дні... наче місто. І там ходять люди.

Дарина підійшла ближче. На глибині, під товщею води, вона побачила відображення їхнього власного намету, але біля нього сиділи не їхні батьки. Там сиділи істоти з довгими, як водорості, руками, які повільно махали дівчатам.

Раптом з води висунулася бліда рука і схопила Лілю за щиколотку. Один ривок — і дівчинка зникла під чорною гладдю, не встигнувши навіть скрикнути. На поверхні не залишилося навіть кола.

Дарина, не вагаючись, пірнула слідом. Але замість холодної води вона відчула... повітря. Вона опинилася в підводному куполі, де все було дзеркальним відображенням їхнього світу, але перевернутим.

З тіні затонулого човна вийшов Гідро-Мімик. Це була істота, що повністю складалася з води. Його обличчя постійно змінювалося: воно ставало то обличчям тата, то мами, то самої Дарини.

— Ласкаво просимо до нашої колекції «Застиглих Відображень», — прохрипів він. Його голос звучав так, наче бульбашки повітря лопаються на поверхні. — Твоя сестра тепер — моя нова русалка. Вона буде мовчати вічно, бо її голос тепер належить озеру.

Він вказав на Лілю. Дівчинка стояла в прозорій скляній кулі, і її волосся плавало навколо неї, наче живі змії. Вона відкривала рот, але замість слів звідти виходили маленькі срібні рибки.

Дарина зрозуміла: Гідро-Мімик живиться тишею та спокоєм. Він боїться всього, що порушує ідеальну дзеркальність його світу.

Вона згадала правило з нашого «Магічного Літопису»: «Вода пам'ятає форму, але боїться справжнього вогню та солі. Тільки те, що не може бути розчиненим, руйнує владу Мімика».

Дарина витягла з кишені пачку солі (вона взяла її, щоб посолити картоплю біля вогнища). Вона почала розсипати сіль навколо себе. Як тільки сіль торкалася підводної землі, та починала здригатися. Гідро-Мімик закричав — його водяне тіло почало ставати каламутним і розпадатися.

— ТИ ПСУЄШ МОЮ ЧИСТОТУ! — верещав він голосом Лілі.

Дарина схопила важкий камінь і розбила скляну кулю. Вона вхопила сестру за руку і почала несамовито кричати — не слова, а просто гучний, хаотичний звук. Цей крик створював хвилі, які розривали водяні стіни палацу.

Дівчат викинуло на берег озера потужною хвилею. Вони лежали на піску, кашляючи і хапаючи ротом повітря. Озеро знову стало спокійним і прозорим, але на дні більше не було жодного міста — тільки звичайне каміння та мул.

Батьки вибігли з намету.

— Дівчата! Ви що, вирішили скупатися вночі? Ви ж зовсім мокрі! — вигукнула мама.

Дарина подивилася на свої руки — вони були вкриті дрібною сіллю, яка світилася в місячному сяйві. Ліля міцно тримала сестру за руку.

— Ми просто... вчилися дихати під водою, мамо, — відповіла Дарина. — Але нам більше подобається тут, на березі.

Того вечора вони спали подалі від води. Тепер вони знають: іноді те, що здається ідеально чистим відображенням, хоче забрати твою справжню подобу собі.