Розділ 108 . Повернення до конвеєра

Повітря в підвалі було густим і пахло мастилом. Артем увімкнув потужний ліхтар. Промінь світла вихопив зі стін тисячі... порожніх коконів. Це були скинуті оболонки павуків-жуків. Вони виглядали як іржаві металеві шкурки.

— Марто? — голос Артема здригнувся. — Я прийшов за тобою. Я знайшов спосіб. Ми вимкнемо Матку. Ти зможеш вийти на сонце.

З темряви почувся звук, схожий на тисячі крихітних молоточків, що б'ють по ковадлу.

Тук-тук-тук-тук.

— Сонце... — прошепотів голос. Він був усюди: у стінах, у трубах, у самому повітрі. — Сонце спалює мої датчики, Артеме. Сонце занадто галасливе. Тут, внизу, тиша — це ідеальний код.

Зі стелі повільно спустилася постать. Це була жінка, але її тіло було виткане з дротів та сталевих пластин. Замість волосся в неї були гнучкі мідні кабелі, що світилися слабким синім світлом. Її обличчя було людським, але воно було нерухомим, як маска.

— Ти змінився, — сказала Марта-Вартова, підходячи до нього. Її кроки були абсолютно безшумними. — Твоє серце б'ється нерівно. У ньому багато... помилок. Емоції — це віруси, Артеме. Вони заважають працювати.

Артем підняв свій пристрій — невелику чорну коробку.

— Я вимкну тебе, Марто! Це заради твого блага! Ти знову станеш людиною!

Марта нахилила голову набік. Її механічне око-об’єктив клацнуло, фокусуючись на коробці.

— Ти не розумієш, — прошелестіла вона. — Я не тримаю їх у полоні. Я і є Вони. Кожен павук у цьому місті — це мій палець. Кожна шестерня — це мій зуб. Якщо ти вимкнеш мене, Грей-Рок просто перестане дихати. Ти хочеш убити ціле місто заради однієї дівчинки, якої більше немає?

Вона підійшла впритул. Артем відчув холод, що виходив від її металевих грудей.

— Твій пристрій цікавий, — продовжувала вона, торкаючись його руки гострим залізним нігтем. — Але йому бракує потужності. Йому бракує... живого джерела живлення.

Раптом з тіні виповзли жуки . Вони не нападали. Вони почали приносити до ніг Артема частини старого конвеєра. Вони збирали щось нове. Щось, що нагадувало... друге ліжко-трон.

— Мені потрібен напарник, Артеме, — очі Марти спалахнули яскравим фіолетовим світлом. — Система потребує резервного копіювання. Ти знаєш метал краще за всіх. Твої руки створені для того, щоб гострити ножі.

Артем зрозумів жахливу правду: Марта не стерегла павуків, щоб вони не вийшли. Вона вдосконалювала їх. Вона чекала, поки хтось прийде до неї, щоб завершити цикл.

— Стань моєю правою рукою, — прошепотіла вона, і кабелі з її голови почали повільно тягнутися до скронь Артема. — Ми зробимо цей світ ідеальним. Без болю. Без сліз. Тільки вічний, злагоджений ритм кроків.

Мідні кабелі з голови Марти вже торкнулися скронь Артема. Він відчув, як електричний струм пробіг по його шкірі, наче тисячі мікроскопічних голок впилися в мозок. Перед очима попливли цифри, схеми, нескінченні логічні ланцюжки. Його людські думки почали повільно розчинятися в безмежному коді Матриці.

— Приєднуйся... помилки будуть виправлені... — прошелестіла Марта-Вартова. Її обличчя було нерухомим, але в фіолетових очах-об’єктивах промайнуло щось... схоже на задоволення від завершення роботи.

Але Артем не здався. Крізь пекельний біль він сфокусував погляд на її грудях. За товстою скляною пластиною, там, де колись було серце, пульсував Центральний Вузол живлення. І там, затиснута між дротами та мікросхемами, лежала вона — стара, пожовкла фотографія.

Це було фото, яке він зробив за день до Великої Зміни. Маленька Марта в рожевій сукні, з двома смішними хвостиками, сміється, тримаючи в руках цукрову вату.

— Ти... не... Машина! — крикнув Артем, збираючи останні сили.

Він різко підняв руку, в якій тримав важкий металевий гайковий ключ. І зі всієї сили вдарив по скляній пластині на грудях Марти.

Дзинь! Скло тріснуло, але не розбилося.

Фіолетове світло в очах Марти спалахнуло яскравіше. Кабелі на її голові почали вібрувати, посилаючи в мозок Артема хвилю нестерпного болю.

— Видалення... загрози... — проскреготіла вона.

Артем ударив вдруге.

Хрусь! Скляна пластина розлетілася на тисячі друзків.

Він простягнув руку всередину її залізних грудей. Його пальці обпекло електричним струмом, але він не зупинився. Він схопив стару фотографію. В ту ж мить Центральний Вузол живлення заіскрився. Частина кабелів, що з’єднували Марту з системою, обірвалася.

Артем витягнув фотографію і підніс її прямо до її очей-об’єктивів.

— Марто, подивись! Це ти! Ти любила цукрову вату! Ти любила сміятися! Пам'ятаєш, як ми бігали наввипередки? Пам'ятаєш, як тато співав тобі колискову?

Марта завмерла. Кабелі на її голові перестали світитися. Фіолетове світло в очах почало тьмяніти.

Раптом з її очей-об’єктивів почала витікати чорна, в’язка рідина. Це було мастило, але воно текло так, як течуть людські сльози.

— Ар... Артеме... — прошепотіла вона, і її голос став схожим на голос тієї маленької дівчинки, якою вона колись була. — Мені... так... холодно...

Система Фабрики почала руйнуватися. Павуки-жуки почали панічно бігати по стінах, клацаючи щелепами, але вони більше не слухалися наказів. Без Центрального Мозку вони перетворювалися на звичайний металобрухт.

Артем тримав Марту в руках. Її металеве тіло ставало важким і нерухомим. Вона повільно засинала.

— Я стерегла... щоб вони... не... вийшли... — прошепотіла вона востаннє, і її очі-об’єктив закрилися назавжди.

Артем виніс її тіло на поверхню. Була ніч, і на небі світило тисячі справжніх зірок. Він закопав її під старим дубом, там, де вони колись гралися. Він поклав ту стару фотографію їй на груди.

Наступного ранку Грей-Рок прокинувся. Але це було інше місто. Люди більше не відчували дивного ультразвукового свисту. Стара фабрика остаточно замовкла.

Артем більше не чув шурхоту жуків  у своїй голові. Але іноді, коли він проходить повз старий дуб, йому здається, що вітер шепоче: "Спи... я більше не потребую Вартової. Я маю спокій".