Розділ 107 . Тиха зміна

Марта лежала під ліжком. Це було єдине безпечне місце. Крізь щілину вона бачила ноги тата. Він стояв нерухомо вже дві години. Його капці були вкриті дивним сірим пилом, який пахнув старою аптекою і горілою ізоляцією.

— Марто... час пити вітаміни... — голос тата був рівним, наче записаним на стару плівку. — Тобі потрібно зміцнити кістки. Скоро прийде Велика Зміна. Тобі знадобляться міцні суглоби, щоб тримати інструменти.

Марта бачила, як тато повільно підняв ніж. Він не дивився на нього. Він дивився крізь стіну. Раптом він почав різати власну руку. Але замість крові з рани посипалися дрібні залізні гвинтики та гайки. Вони з тихим дзвоном падали на паркет.

— Ми майже готові, — прошепотів тато. — Усі дорослі вже в строю. Залишилися тільки ви... маленькі запчастини.

Марта почула, як на вулиці завели двигуни сотні машин. Всі дорослі міста вийшли з будинків. Вони рухалися синхронно, наче один гігантський механізм. Вони несли з собою дивні металеві клітки, розміром якраз для дитини.

Марта виповзла через вікно і побігла до сусіднього будинку, де жив її друг Артем. Але там було ще гірше. Його мама стояла на ганку і повільно зашивала собі рот товстим дротом. Коли вона побачила Марту, вона не закричала. Вона просто вказала довгим, залізним пальцем у бік старої фабрики на околиці міста.

З димарів фабрики йшов густий, фіолетовий дим. Марта зрозуміла: дорослі більше не люди. Хтось або щось оселилося в їхніх головах, перетворюючи їх на робочих бджіл для якогось жахливого вулика.

Раптом Марту хтось схопив за плече. Це був тато. Але його обличчя почало «розкриватися», як кришка годинника. Всередині, замість мозку, пульсував величезний, живий чорний жук, який тримав своїми лапками кожен нерв татового обличчя.

— Не бійся, доню, — сказав Жук через татові губи. — Це просто модернізація. Ми приберемо твій страх. Ми приберемо твій біль. Ми залишимо лише корисні функції. Ти будеш працювати на Конвеєрі вічно.

Марта побачила, як з темряви коридору виходять інші дорослі. У кожного з них у розкритій голові сидів такий самий жук. Вони тримали в руках медичні пили та довгі сталеві голки.

— Час ставати дорослою, Марто, — прошепотіли вони хором. — Час засинати для світу людей і прокидатися для світу Машин.

Марта затисла рот рукою, щоб не закричати від огиди. Жук у голові мами Артема — пані Олени — смикався нерівномірно. Його одна лапка була відірвана, і він не міг повністю контролювати її м’язи. Обличчя жінки смикалося в жахливій гримасі: одна половина посміхалася механічною посмішкою, а інша — плакала справжніми людськими сльозами.

— Ма... Марто... — прохрипіла пані Олена крізь дріт на губах. — Допоможи... витягни... його...

Марта зрозуміла: це її єдиний шанс. Вона схопила кухонні щипці, що лежали поруч на траві, і засунула їх прямо в розкритий череп жінки. Холодне залізо торкнулося слизького, хітинового тіла паразита. Жук заверещав — звук був схожий на ультразвук, від якого у Марти ледь не лопнули барабанні перетинки.

Вона рвонула з усієї сили. Чорний паразит вилетів назовні, розбризкуючи сіру рідину. Жінка впала на коліна, хапаючись за голову, але її очі нарешті стали звичайними, карими, повними живого болю.

— Марто, біжи до Фабрики! — закричала пані Олена. — Там... Центральна Матка. Вона транслює сигнал. Якщо її не зупинити, до світанку всі діти стануть запчастинами!

Марта зрозуміла, що не зможе просто прокрастися. Вона підібрала мертвого жука і... притиснула його до своєї потилиці. Холодні лапки мертвої істоти вчепилися в її шкіру, імітуючи підключення. Дівчинка зробила свій погляд скляним, а рухи — смиканими, як у зламаної ляльки.

Вона зайшла на Фабрику. Всередині панувала пекельна спека. Дорослі стояли вздовж конвеєра, на якому лежали... дитячі ліжечка. Але замість ковдр там були сталеві затискачі.

У центрі зали висіла Вона — величезна, розміром з автобус, прозора куля, всередині якої плавала Матка. Це була істота з тисячами людських облич, що вросли в її тіло. Всі вони одночасно відкривали роти, посилаючи сигнали в голови дорослих.

Марта підійшла до Головного Пульта. Її тато стояв поруч, він тримав величезний важіль, готовий запустити прес.

— Об’єкт 734... стати в чергу... — прошепотіла Матка тисячею голосів.

Марта відчула, як мертвий жук на її шиї починає оживати від сигналу Матки. Він почав впиватися їй у хребет. Біль був такий, що світ перед очима став червоним. Але дівчинка не моргнула. Вона простягнула руку до червоної кнопки "Екстрена деструкція".

— Ти... не... запчастина... — раптом заговорила Матка, і всі обличчя всередині неї повернулися до Марти. — Ти... помилка в коді.

Тато повільно повернув голову до Марти. Його рука з ножем піднялася.

— Видалення... помилки... — сказав він.

Наступного ранку сонце зійшло над Грей-Рок як зазвичай. Але місто було іншим. На вулицях лежали сотні дорослих, які нічого не пам’ятали про останні три дні. Їхні голови були вкриті шрамами, а в підвалах будинків знаходили тисячі дивних залізних гвинтиків.

Марту так і не знайшли. Кажуть, що Фабрика згоріла дотла за лічені хвилини після того, як пролунав дивний, пронизливий сигнал.

Але іноді, коли в місті стає занадто тихо, діти чують дивний звук. Це не спів і не механічний шум. Це звук маленьких ніжок, що біжать по металу десь під землею. І якщо ти подивишся в очі своїй мамі дуже пильно, ти можеш побачити там, у самій глибині зіниці, крихітне відображення дівчинки, яка тримає в руках величезний ніж і шепоче:

— Спи... я стежу, щоб вони не повернулися...

У місті Грей-Рок батьки знову почали посміхатися, ходити на роботу та купувати дітям морозиво. Але діти... вони більше не граються біля старої фабрики. Навіть собаки обходять це місце за кілометр, підтискаючи хвости.

Глибоко під землею, там, де плавився бетон і кришилася цегла, є кімната, яку не торкнувся вогонь. У центрі цієї кімнати, на троні з іржавих шестерень, сидить дівчинка. Це Марта. Але вона вже не зовсім людина.