Розділ 106 . Фабрика скляних очей

Ліза боялася поворухнутися. Місячне світло падало на ляльку, і дівчинка побачила жахливе: очі Каті стали абсолютно білими, наче вкритими інеєм. А очі ляльки, навпаки, налилися живим блиском, у них з’явилися крихітні капіляри й справжній людський страх.

— Твоя сестра тепер бачить лише те, що бачу я, — прошепотіла Лялька. Її порцелянові губи не рухалися, звук йшов прямо з її порожніх грудей, де замість серця цокав старий годинниковий механізм. — А я бачу тільки темряву підземелля.

Лялька повернула голову на 180 градусів до Лізи. Її шия видала звук сухого хрускоту.

— Мені потрібно ще два ока, щоб стати справжньою дівчинкою, — проскреготіла Істота. — Твої підійдуть ідеально. Вони такі ясні... такі сповнені життя.

Раптом кімната почала змінюватися. Стіни вкрилися тріщинами, з яких почали вилазити сотні маленьких порцелянових ручок. Вони хапали Лізу за ковдру, за волосся, намагаючись притягнути її ближче до ляльки. Катя підвелася з ліжка — вона рухалася як маріонетка, зломленими, нерівними поштовхами.

— Лізо... допоможи... — прошепотіла Катя, але її голос був сухим, як розтерта крейда. — Вона... забирає... мою... пам'ять...

Лялька дістала маленьку срібну голку, до якої була прив’язана нитка з людського волосся. Вона почала повільно підходити до Лізи, і кожен її крок залишав на підлозі глибоку вм’ятину, наче вона важила тонну.

— Не бійся, — прошелестіла Лялька. — Коли я заберу твої очі, ти більше не будеш бачити цей страшний світ. Ти будеш жити всередині мене, у маленькому будиночку з рожевими шпалерами. Там завжди світить пластмасове сонце. Там немає болю. Тільки вічне, нерухоме ніщо.

Катя раптом схопила Лізу за руки. Її пальці були твердими й холодними, як камінь. Ліза побачила, що шкіра сестри починає тріскатися, оголюючи під собою не м'ясо, а білу, холодну кераміку.

— Вона робить із нас частину своєї колекції! — крикнула Ліза.

Лялька занесла голку прямо над оком Лізи. В ту ж мить дівчинка помітила, що в дзеркалі навпроти відображається справжнє обличчя ляльки — це була стара, зморщена відьма з ротом, зашитим колючим дротом. Вона живилася молодістю та красою дітей, замикаючи їх у порцелянових тілах.

Ліза відчула, як кінчик срібної голки вже торкнувся її вії. Вона відчула запах старої пудри та цвілі, що йшов від порцелянового обличчя ляльки. Катя, чиї руки вже стали твердими, як камінь, тримала її мертвою хваткою.

— Твої очі... вони стануть моїм вікном... — просичала Лялька.

Але Ліза, зібравши останні сили, різко викрутилася. Вона не намагалася втекти до дверей — вона знала, що вони заперті зсередини невидимими нитками. Вона кинулася до старого туалетного столика, на якому стояло велике овальне дзеркало.

— Подивись на себе! — закричала Ліза, розвертаючи дзеркало так, щоб місячне світло відбилося прямо в обличчя Істоти.

Лялька завмерла. Її скляні очі, запозичені у Каті, зустрілися з власним відображенням. Але в дзеркалі вона побачила не гарну порцелянову дівчинку. Вона побачила Відьму.

Це було щось жахливе: істота з обличчям, схожим на зім’ятий пергамент, з ротом, зашитим іржавим дротом, і порожніми очницями, з яких виповзали жирні чорні хробаки.

— НІ-І-І! — заверещала Істота.

Це не був людський крик. Це був звук тисяч скрипок, на яких одночасно лопнули струни.

Відьма в дзеркалі почала битися об скло з того боку, наче намагаючись схопити свою порцелянову оболонку. Лялька почала вібрувати. По її білій «шкірі» побігли глибокі чорні тріщини.

Хрусь! — відвалилася порцелянова рука.

Дзинь! — розлетілося на друзки плече.

Скляні очі, які Лялька вкрала у Каті, випали з її черепа і покотилися по підлозі. Як тільки вони торкнулися ніг справжньої Каті, біла пелена з її очей зникла. Катя глибоко вдихнула повітря і впала на коліна, знову стаючи живою дівчинкою з теплою шкірою.

Лялька ж перетворювалася на купу дрібних уламків. Але найстрашніше сталося в кінці: коли остання частина голови ляльки розбилася, з неї вилетіла маленька чорна хмара, що на мить набула форми зморщеної руки. Ця рука потягнулася до Лізи, але дзеркало... втягнуло її в себе.

Вранці мама знайшла дівчат, що спали на підлозі, обійнявшись. Навколо них були розсипані друзки старої вази (так їй здалося).

Дзеркало в кімнаті було вкрите густою чорною павутиною тріщин, хоча воно не розбилося. Катя з того дня більше ніколи не гралася ляльками. А Ліза... Ліза тепер завжди завішує дзеркала в домі чорною тканиною перед тим, як лягти спати.

Бо одного разу, випадково глянувши в те тріснуте скло, вона побачила на задньому плані, за своїм плечем, маленьку порцелянову постать. Вона була далеко, в глибині дзеркального коридору. І вона повільно, дуже повільно... шила собі нову сукню з людського волосся.